|
|
   |
Це історія звичайної одеської родини, наших сучасників, які і думати не могли, що в їх життя увійде війна і принесене з собою страшенне горе. Адже батьки втратили сина, який героїчно загинув, захищаючи Україну.
…Валерій Ткачук працював водієм у приватній фірмі. Надія Яворська за професією електромонтажник — людина працьовита, добросердна, з теплими руками, що вміють створювати тихий затишок. Молоде подружжя мешкало у житловому масиві Котовського.
18 червня 2002 року в їхній родині народився син Женя. Згодом сім’я переїхала жити на Таїрова. Тут Женя пішов до садочка. Це був справжній маленький артист, якого неможливо було не помітити. Він із захопленням співав пісні, читав вірші, любив перевтілюватися в казкових героїв і завжди був у центрі уваги. Вихователі часто казали, що Женя — «сонечко групи», бо міг підняти настрій навіть тоді, коли день починався з дощу.
У початковій школі він швидко став улюбленцем і вчителів, і однокласників. Його відзначали за активність, щирість, доброту та вміння підтримати будь-кого. Учителі любили Женю за вихованість і природну щирість. Він ніколи не був байдужим — чи то до навчання, чи до друзів. На шкільних святах він був активним учасником та чудовим актором — умів створити настрій, сказати щось дотепне, а потім щиро усміхнутися, розтопивши серця навіть найстриманіших.
У старших класах Женя став ще більш цілеспрямованим. Його захоплення розширювалися — він займався футболом, який став справжньою пристрастю хлопчика. Окрім спорту, Женя цікавився творчістю — любив брати участь у шкільних гуртках, виступах, концертах.
Серед друзів він був душею компанії. Його поважали за відвертість і справедливість.
Одеса формувала в ньому те, що називають справжнім людяним серцем. Він ріс під її небом, дихав її морським повітрям, слухав її історії. Дуже часто, ще до світанку, Женя прокидався і біг до моря, аби побачити кожного разу інакший, але завжди прекрасний, схід сонця. Цей біг вздовж улюблених пляжів, осяяних ранішнім сонцем, загартував велику особисту силу волі і безмірне кохання до батьківщини в юнацькій душі.
Після школи Женя зробив перший крок у доросле життя — вступив до Одеського вищого професійного училища торгівлі та технології харчування. Він обрав факультет поварської справи. Студентське життя розпочалося яскраво та активно. Тут він відчув справжню самостійність: навчання вже не обмежувалося уроками у класі, а включало практичні навички, тренування професійних умінь, знайомство з обладнанням, роботу в лабораторіях і майстернях.
Жені подобалася обрана професія. Він із великим задоволенням проходив практику на справжніх ресторанних кухнях. Навчався і працював сумлінно, настільки, що навіть після закінчення практики, на канікулах, влітку продовжував працювати помічником і здобував свій професійний досвід.
Так починалося його нове життя — доросліше, самостійне, сповнене мрій та прагнень. Почуття відповідальності, власної ініціативи і бажання здобувати знання стали основою, на якій Женя продовжував будувати свою дорослу особистість.
У родині Жені завжди панували дружба, тепло і підтримка. Він був єдиною дитиною у сім’ї, і вся увага, любов і турбота батьків були сконцентровані саме на ньому.
Поруч жили рідні дядько і тітка, в родині яких зростав син Ілля, двоюрідний брат Жені. Хлопці — однолітки, тому зростали разом, мали однакові інтереси, між ними виникла справжня дружба. Вони не лише грали разом, навчалися у одному класі, а й приймали важливі рішення у житті. Зокрема, вони обрали однакову професію і разом вступили до навчального закладу.
Пізніше прийшов час призову на строкову військову службу — і хлопці, майже одночасно проходили цей життєвий етап, постійно підтримуючи один одного.
Страшний лютий 2022 року стався під час проходження братами строкової військової служби. Женя та Ілля вирішили підписати контракт і стати до лав ЗСУ для захисту волі і незалежності нашої держави.
Міцна родинна любов і підтримка, єдність і дружба з братом, дружнє людське оточення — все це сформувало в Жені силу і впевненість, які він проніс через шкільні роки, студентство, а у дорослому житті дало змогу прийняти рішення служити та йти захищати свою країну.
Під час строкової військової служби Євгенію Ткачуку було присвоєне звання сержанта, а пізніше старшого сержанта. Після підписання контракту із ЗСУ Женю направили на навчання сучасній військовій справі в Чехію. Місцеві військові інструктори вимовляли його ім’я своєю мовою як «Гонза». Це ім’я так йому припало до душі, що він залишив його як позивний, яким користувався пізніше під час служби. Воно стало символом його індивідуальності, характеру та дружби, яка завжди підтримувала.
…Складне життя військовослужбовця. Складне з причини фізичного та психологічного навантаження, а також через постійну готовність до виконання військових обов’язків. Таке життя вимагає неабиякої стійкості та сили духу. Та попри все, навколо Жені панувала атмосфера дружби та доброго спілкування..
Часто бувало, що Женя пригощав своїх побратимів смаколиками — стравами власного приготування. Так він проявляв турботу про своїх військових друзів, які втомлені і голодні поверталися після завдання. І так він, напевно, згадував яку турботу дарували йому рідні, теплі мамині сніданки, свою омріяну професію і мирну Одесу з її морським узбережжям.
Під час служби Женя не перестає спілкуватися з рідними, з братом, з однокласниками. Траплялися й нечасті зустрічі. Одну з них згадує Ігор Дворовенко, однокласник і друг Жені: «Жека Ткачук — дуже добрий, чуйний… Для мене Женя — гарний друг, я йому довіряв, він із тих, хто в біді не кине. З ним завжди було спокійно та впевнено. Взимку 23-го року випадково зустрілися, Женя приїхав у відпустку. Він був таким же життєрадісним. З дівчиною! Виглядав щасливим».
Сержант Євгеній Ткачук, позивний «Гонза», інспектор прикордонної служби 17-го прикордонного загіну Державної прикордонної служби України, загинув 24 лютого 2025 року. Він героїчно виконував свій обов’язок у районі населеного пункту Махновка курської області рф.
Для багатьох Євгеній Ткачук був сонячною, доброю, врівноваженою людиною. Він умів знаходити спільну мову з усіма — і з однокласниками, і з вчителями, завжди умів брати на себе відповідальність. Ще одна навичка Жені — його здібності до майстерності. Всі хлопці пам’ятають, як батько Жені часто приходив до школи, коли треба було чимось допомогти, щось полагодити, підкрутити, загалом — по чоловічій роботі.
Спогади іншого однокласника, друга Жені, який зараз також служить у ЗСУ, додають ще одного штриха до його образу: Євгеній був справжнім заводилою, душею компанії. Він завжди веселив, зухвало жартував, залучав усіх до пригод і сміху. За словами Михайла Підгорного: «Женя залишив по собі світло, спогади і маленький вогник радості в серцях усіх нас».
Таким він і залишився у пам’яті: світлим, добрим і живим. Євгеній загинув, захищаючи Україну, але для нас він завжди залишиться щирим хлопцем, який робив цей світ теплішим своєю присутністю, усмішкою та добротою.
Євгеній Ткачук залишився гордістю для всіх нас, а зараз — гордістю для всієї України, символом щирості, мужності, добра, яке він ніс у цей світ, воїном світла.
Олена СЕРБУЛ. Керівниця музею ліцею № 65