Зорi-казкарi

Осiнь. Холоднi краплi дощу щосекунди падали й розбивалися об землю. Коричневе листя мокрим килимом вкрило асфальт. День видався напрочуд вологим i прохолодним.

— Почекай мене тут, добре? I не вiдходь далеко, — жiнка турботливо подивилася на дiвчинку рокiв семи.

— Добре, мамо, — усмiхнулася дiвчинка. Але тiльки-но мати вiдiйшла, дiвчинка крутнулась на мiсцi i, розгойдуючи парасолькою, пострибала по калюжах уздовж головної алеї парку. Аж раптом вона побачила хлопчика, трохи старшого за неї саму. Дiвчинка весело побігла назустрiч йому.

— Привiт! — усмiхнулася вона.

— Вiдiйди, не загороджуй дорогу. — вiдповiв хлопчик, обiйшов небажану спiврозмовницю та продовжив свiй шлях.

— А я й не загороджую. Хiба не бачиш? Я йду! — i дiвчинка демонстративно затупотiла чобiтками, намагаючись не вiдставати вiд свого нового знайомого.

— До речi, а куди ми йдемо?

— Я йду до магазину. А от куди йдеш ти, не знаю.

— А я чекаю на маму. Давай дружити?

— По-перше, дружити з тобою я не збираюся, а по-друге, не йди нiкуди, якщо чекаєш на маму, бо ще загубишся. А вночi ходити по мiсту тобi навряд чи сподобається.

— Нiч — це здорово! I зовсiм не страшно! Особливо коли зорi починають розповiдати казки, — дiвчинка солодко примружила очi. На таку заяву хлопчик зупинився, але потiм зверхньо додав: «Зорi не розповiдають казки. Вони — не живi. Це все вигадка, у яку вiрять тiльки малi дiти».

— А ти сам слухав? Коли зовсiм темно й нiкого, крiм цвiркунiв, немає надворi, зорi починають тихенько перешiптуватися. Так з’являється казка. Взагалi, усi казки вигадують зорi, а люди просто записують. Але з часом люди перестали слухати зiрки, i їх iсторiї забулися... А знаєш, якi цiкавi

казки вони розповiдають? Моя найулюбленiша — про чарiвницю Сиву, що разом зi своїми котиками-муркотиками приносить сни. Вона така стара, як свiт. Але дуже добра. А ще є страшна Блискавиця. Вона зi слугами-кошмарами лякає дiтей i приносить їм кошмари...

— Чим ти доведеш, що зорi говорять?

— А ти сам послухай, i почуєш. Тiльки потрiбно трiшки постаратися й повiрити. — дiвчинка весело усмiхнулася. Аж раптом за спиною почувся голос:

— Ось ти де! Я ж прохала тебе не вiдходити далеко.

— Вже йду, мамо! — І дiвчинка, кинувши «Бувай» через плече, зникла за кущами. Раптом дощ закiнчився, а з-за сiрих тяжких хмарищ визирнуло яскраве сонце.

Можливо, це й вигадка, про зiрок-казкарiв, чарiвницю Сиву та вiдьму Блискавицю. Хто знає... Але через багато рокiв по телевiзору транслювали новини. I коли журналiст запитав молоду письменницю, як у неї виходить писати такi неймовiрнi казки, вона вiдповiла:

— Прислухайтесь. Можливо, й ви почуєте iсторiї, якi розповiдають нам зорi. А я лише вiдтворюю їх на паперi, ось i все.

Дар’я ПОСТНА. Учениця 8-А класу школи № 106