Вікторія Нестеренко: «В мене сформувалася залежність від мистецтва»

Від народження нікопольчанка, але вже й одеситка, чарівна квітуча жінка, розкішна білявка з вишуканими манерами, спортсменка, закохана в мистецтво — все це про власницю адвокатської компанії «Нестеренко і партнери» Вікторію Нестеренко.

— Вікторіє, нашу розмову хотілося б почати з питання про вашу багаторічну та безоплатну адвокатську допомогу Музею західного та східного мистецтва у справі про викрадену картину Мікеланджело Мерізі да Караваджо «Взяття Христа під варту, або Поцілунок Юди»…

— Справа почалася, як для мене, ще до ковіду, і я сама запропонувала директору музею Ігорю Пороніку свою адвокатську допомогу. В процесі розгляду справи ми познайомилися з людьми, які безпосередньо брали участь у затриманні злочинців. Це, по-перше, людина, яка була в правоохоронних органах і працювала під прикриттям. Уродженець Миколаєва, підполковник системы МВС Денис Фомічов був залучений Управлінням спецоперацій Міністерства внутрішніх справ та впроваджений до злочинного угрупування в якості підставного «експерта з антикваріату». Одесит Роман Топілов успішно відігравав роль колекціонера, який цікавиться викраденими картинами.

Зараз Денис Фомічов не працює в поліції. Потім він написав та видав книгу, авантюрну повість «Поцілунок Юди», засновану на реальних подіях. Я його познайомила з Ігорем Борисовичем, була презентація в музеї. Книга матиме продовження, наразі вже є постанова суду, справу закрито за закінченням строку давності щодо притягнення до кримінальної відповідальності. Але у цій постанові прописано, що картину слід повернути музею. Дуже хочеться, аби картина повернулася до Одеси, хочеться її побачити, загадати бажання й торкнутися рами.

— Доведеться зачекати пару років, адже музей заявляє про намір укласти контракт із Литовським національним художнім музеєм. Картина спочатку поїде до Вільнюсу, потім до філій цього музею в Клайпеді та Паланці. Десь півтора року картина гастролюватиме Литвою, працюватиме на імідж України, далі на черзі стоять італійці. Справа не лише у війні. Після закінчення війни на музейну будівлю чекає реставрація, експонувати картину під час неї неможливо. Але ось про що я хотіла б вас запитати: чи не спливала під час розгляду справи інформація про осіб, які керували викрадачами?

— Абсолютно ніяких здогадок, хто такі замовники викрадення, на судових засіданнях я не почула. Але, коли я допомагала музею, час від часу виходили на мене якісь особи, які хотіли зі мною зустрітися та повідомити сенсаційну інформацію про справу Караваджо. Але ніхто до мене так і не дійшов.

Вважаю, варто обмежити вивезення творів з України, вони не мають перетинати кордони, а повинні залишитися тут, для наших нащадків. Сподіваюся, ми доживемо до тих часів, коли якісь мої проєкти потраплять у потрібні руки народних депутатів, і ми трохи змінимо законодавство в плані накопичення культурного спадку України.

Багато хто з людей, які супроводжували цю справу, виявили ініціативу в плані спілкування з широким загалом. Це знов-таки Роман Топілов, Денис Фомічов, Ігор Поронік, багато художників, які знають саме про це полотно, його історію. Я рада, що підключилася до цієї справи, потихесеньку почала занурюватися у мистецтво, полюбила одеських митців, одеський живопис, весь цей артбомонд.

— І настільки полюбили, що стали ще й галеристкою…

— Дійшлося до того, що десять років я з художниками, 24 роки я адвокат, і зараз, у свої 47, маю таке хобі — пишу картини олією. Беру уроки у живописців, утримую власну галерею, сама колекціоную витвори мистецтва, підтримую свій сайт про мистецтво Art Chili. З’явилася ще нова зухвала мрія: створити такий санаторій для художників, які не мають засобів для існування, яким ніде жити, нічим писати картини, щось на зразок паризького «Вулику».

— Та ж вони влаштують там пиятику й гармидер…

— Нічого страшного, до деяких з них лише таким чином приходить муза, я з ними вже довго взаємодію та навчилася спілкуватися. Гадаю, аби далі жити, варто ставити для себе якусь нематеріальну мету, в цьому ракурсі я й намалювала для себе подумки наступну сходинку. Здається, після досягнення цієї мети я заспокоюся. Ну побачимо.

Саме історія з Караваджо (до речі, це полотно я жодного разу не бачила, як то кажуть, наживо) підштовхнула мене до мистецтва. Я вже 20 років живу в Одесі, і одесити навчили мене тепло й сонячно сприймати все, що відбувається, навіть якісь конфлікти й неприємності легше пережити з одеським гумором. Може, й на краще, що я Караваджо ще не бачила, все попереду!

В мене сформувалася залежність від мистецтва, не можу заснути, якщо у кімнаті немає хоча б двадцяти картин. Голі стіни — це вже депресія. У мене вдома ті роботи, які я люблю, з якими хочу прокидатися й дивитися на них.

Аби закінчити тему Караваджо, скажу: ця загадкова історія ще довго розкриватиме свої таємниці.

А галерею давно хотіла відкрити, але я була заміжня, дитина була маленькою, весь час виникали якісь перепони. А вже після мого розлучення настала воля, яку я використала для реалізації мрії, неможливої в умовах заміжжя. Журнал народився після інциденту, коли рейдери захопили художній салон, і не лише приміщення, а й 158 картин. Ніхто не бажав підключатися до судових засідань, тим більше безкоштовно. Я підключилася, потоваришувала з митцями зі Спілки художників: з Петром Нагуляком, Дмитром Величком, Сергієм Савченком, Анатолієм Горбенком, покійним Сергієм Лозовським, Ларисою Субангуловою… Лариса внесла у моє життя суттєві корективи, вона стала моєю подругою та подругою мого сина. Лариса Субангулова та Вадим Рудой займаються з моїм сином з чотирьох років, завдяки їм Арман почав ліпити, малювати і зараз займається в мистецькій школі імені Костанді.

Коли я їх захищала, природно, занурилася в цей світ художників, вони ж усі просто неймовірні, почали запрошувати у гості… Поки ми півроку судилися, відсудили всі картини, які в них забрали, я почала мріяти про галерею. Але на тому етапі вирішила обмежитися журналом, де розповідається про них усіх. Це так спонтанно вийшло, моя обізнаність в юриспруденції, моя зібраність допомогли розібратися і в цій справі. Ніхто не вірив в успіх, а мені вдалося до ковіду випустити три номери. Коли ми верстали четвертий, почалася війна. Думала припинити цю діяльність, але згодом вийшло так, що під час війни відкрила свою Nesterenko Gallery, двічі її перебудувала. Зрозуміло, вона мені прибутку не приносить, це якийсь соціальний проєкт, що додає життю фарб.

Журнал про мистецтво поки я не випускаю в паперовому форматі, але сайт підтримую. Він трохи млявенький, тому що на стадії вторгнення ми створили новий, воєнний журнал, він електронний, але ми вже отримали дозвіл від Нацради на видання паперового всеукраїнського журналу Nesterenkomilitary. Сподіваюся, скоро ми випустимо перший номер, там будуть рубрики про митців, які пішли служити, і про митців, які допомагають армії.

— Чи мріяли ви у дитинстві про кар’єру адвоката, чи мали потяг до малювання?

— У дитинстві я ходила до військово-патріотичного клубу «Десантник» у Нікополі, їздила на стрільби, займалася радіоспортом, тобто з приймачем та картою ми «ловили лис» на півострові у Марганці. Біг, боротьба, тир і музична школа по класу фортепіано.

Абсолютно не думала, що стану юристом, перша професія моя була бухгалтер-аудитор, а вже в процесі роботи зрозуміла, що мені краще захищати бухгалтерів. Дуже люблю свою роботу, особливо коли щось виходить.

— Як бути адвокату, якщо особа клієнта видається не вартою захисту?

— Та ніяк, можна просто не брати цю людину без пояснення причин. Я можу собі це дозволити. Ніколи не беруся захищати гвалтівників, принципово, потерпілих внаслідок згвалтування захищаю. Якщо наша юридична система трансформується за американським зразком, братиму, мабуть, і відвертих негідників, але в судовому процесі переходитиму на бік прокурора, на бік держави, підтримуватиму звинувачення щодо педофілів, гвалтівників. Апріорі це прокурор має звинувачувати. Іноді спостерігаєш за якимись гучними справами і думаєш: «Я б на місці адвоката зайшла на бік держави та допомогла б їй».

— Які емоції викликають у вас так звані ухилянти?

— Ніяких емоцій. Мої батьки проживають у зоні активних бойових дій і не хочуть покидати рідну домівку, я їздила туди неодноразово, чоловік моєї сестри працює в ДСНС у Нікополі, займається евакуацією, виїздить на прильоти. Мої друзі всі на нулі. Тому витягувати з воєнкоматів — ні, але якщо має місце побиття, знущання, захищатиму. Правда, до мене з цього питання ще ніхто не звертався. Виходить так, що сама процедура мобілізації збиває бойовий дух, який треба всіма силами підтримувати. Якщо таким чином мобілізувати людей, добра не буде. Я розмовляла з командирами частин, їм привозять людей з гепатитом, епілепсією та іншими захворюваннями. Такі бійці не доїдуть до поля бою. В якихось випадках ТЦК виконує план з мобілізації, проте він не дає ефекту. Це дуже болюча тема.

— Але ж є у пані адвокатки жіноче серце?

— Звісно, є. Воно велике, тепле, воно закохується. Маю сказати, що в моєму серці більше за все любові до мого сина. Люблю митців, з якими працюю, хоча часом можемо з ними сперечатися і навіть сваритися. Я кричу на них: «Ви не вмієте малювати!». Півроку тому я вирішила здійснити свою мрію, навчитися класно писати олією. Довго зважувалася, нарешті пішла до Леоніда Багрія. Тут головне не боятися.

— І яку мрію ховаєте в своєму серці?

— Знайти приміщення, грант, інвесторів, запуститися з цим «Вуликом» для художників. Всі хочуть знайти якусь вигоду, але ж потім помруть і з собою матеріальні блага не заберуть. Війна класно показала, коли в тебе всі карти заблоковані, ти в стадії розлучення, живеш з сином у подруги, машину нема чим заправити, і перші люди, які тобі допомагають, це твої митці. Потім військові, я пішла до громадської організації волонтерити. Постійні мої клієнти виїхали з країни, і життя почалося з чистого аркушу.

В будь-якому випадку, діяльність у галузі мистецтва стала для мене своєрідною психотерапією. Мені дуже комфортно з митцями, це цікаві люди, часом, як Нострадамуси, бачать майбутнє. Треба навчитися розшифровувати їхні концепти, це допоможе жити і надалі.

Бесіду вела Марія Гудима. Фото Дмитра Милютіна