|
|
   |
У 1968 року 18-річна Люба Тимофєєва прийшла до «Буревісника», а 1983-го капітан «Медіна» Любов Рудовська залишила великий волейбол. П’ятнадцять років у спорті — це ціле життя: медалі чемпіонатів СРСР, перемоги на Універсіаді та Кубку кубків, «срібло» Олімпійських ігор у Монреалі.
60–70-ті роки минулого столiття — щасливий час для одеського волейболу. Грали у дворах, в обідню перерву на підприємствах, на шкiльних майданчиках, на пляжах… М’яч біля моря на пісочку постійно літав у повітрі. Але вона дівчиськом приходила на пляж не у волейбол грати, а позасмагати, покупатись. За які такі заслуги шкільний вчитель фізкультури у дев’ятому класі включив її до шкільної команди, яка мала грати на першість міста, — загадка.
— Може, мiй зрiст його привабив, — згадувала Любов Іванівна, — бо про волейбол я поняття тоді мала відносне. Це була картина: коли м’яч летів у мій бік — з жахом тікала з майданчика.
Але прозорливим виявився шкільний вчитель. Тому що Євген Георгійович Горбачов (заслужений тренер СРСР, який виграв першість країни і Кубок європейських чемпіонів, знаходив час для занять у шкільній спортивній секції), побачивши Любу, буквально за руку привів її в дитячу спортивну школу № 2, що була на Пушкінській, — дуже нестандартно вона виглядала.
— Та атмосфера незабутня, — продовжує Рудовська. — 1965-й рік. Сатинові шаровари, капці за 2 рублі 50 копійок... Команда у нас підібралася чудова. Віка Кликова, Іра Вишнякова — вони вже вважалися асами дитячого волейболу, якщо так можна казати. А Надя Уварова «закінчувала», її забирали до команди майстрів, вона вже була корифеєм. Згадується якийсь фантастичний час, будь-яка дрібниця дарувала радість, щастя це, здавалося, не за-кінчиться ніколи. На змагання їхали поїздом, у плацкартному вагоні, у готелях (найпростіших) селили по 5–6 осіб, харчувалися по талонах. Нам усього вистачало — і місця, і їжі, і розваг.
І до команди майстрів вона потрапила нестандартно. Якось поверталася з Вікою Кликової з пляжу, розлучатися не хотілося. Подруга мала тренуватися, ось вона і запропонувала посидіти на трибуні, почекати її. А після тренування Віка повідомила Любi, що Юрій Ісидорович Курильський, котрий змінив на посаді головного тренера «Буревісника» Горбачова, хоче, щоб наступне заняття вона провела не на лаві, а на майданчику.
— Важко було перейти з дитячого волейболу на дорослий?
— Знаєте, до дванадцяти заявлених я потрапила у 68-му році, але основним гравцем відчула себе лише у 70-му. Два роки пішло на навчання. Юрій Ісидорович, мудра людина, поставив мене в пару до улюблениці одеських уболівальників Тамари Шурди. Ох і попила я в неї кровi — у тому сенсі, що нічого спочатку не виходило. Проте Тамара так гартувала мій характер, що нічого не залишалося, як, зчепивши зуби, «орати» від дзвінка до дзвінка. І я стала такою злючкою — нікому себе образити не давала.
Напевно, саме характер — непоступливий, безкомпромісний — став визначальним у виборі капітана команди. Тренери «Медіна», як тепер називався «Буревісник», Юрій Курильський та Віктор Дідуля іноді практикували оригінальний спосіб впливу на підопічних. Коли, як кажуть, гра не йшла, вони брали хвилинну перерву, але демонстративно не піднімалися з тренерської лави, дивлячись ніби в порожнечу, а насправді уважно спостерігаючи за реакцією волейболістів. І тоді за справу бралася Рудовська: збирала в гурток подружок і, не підбираючи слів, робила «летючий» розбір польотів. Після такого струсу команда, як правило, перетворювалася.
«Чому колеги одеських тренерів не беруть на озброєння такий ефективний прийом?» — питали фахівців. «Бо у них немає Рудовської», — звучало у відповідь.
— Але що толку було б від мого характеру, якби не навчилася грати? — вигукує Любов Іванівна. — А вчитися було в кого. Це були справжні корифеї. Валя Мішак, хоч минуло кілька років після нашого знайомства, одразу впізнала мене та прийняла. Надя Уварова грала за повною програмою. Якраз повернулася після пологів Ніна Задорожна. В «основі» виходили, здається, Люба Шутова, Алла Шерстньова... Я ні на що не розраховувала і не намагалася на щось претендувати, зде-більшого прислухалася, придивлялася, під час матчів чемпіонату країни все питала досвідченіших подруг: «Це хто? А це?» А через два роки зазнала травми Наташа М’ясникова, i Курильський випустив мене. Більше я з майданчика практично не йшла. Від скромнiсті не помру: вміла робити все — і приймати, і захищатись, і подавати, і нападати.
— За такі якості вас, мабуть, запросили до збірної країни?
— Ви сміятиметесь, але й у цьому випадку все сталося якось нестандартно, мабуть, доля у мене така. В 1976-му перед Олімпіадою в Монреалі першість країни розігрувалася за оригінальною системою. Від клубного принципу відмовилися, і у турнірі брали участь команди спортивних товариств плюс збірна країни. Вважалося, що таким чином можна буде краще підготуватись до Ігор. Зрозуміло, той, хто грав за збірну, мав їхати до Канади. Я захищала кольори «Буревісника» і, мабуть, непогано, якщо після закінчення чемпіонату мене викликали до Новогірська, де проводилися останні збори перед Олімпіадою. Випадок рiдкісний, бо склад, повторюю, був практично визначений заздалегідь. Так я приєдналася до іншої одеситки — Ольги Козакової. Головний тренер збірної Гіві Ахвледіані — аристократ у всьому, починаючи від манер, закінчуючи зверненням на «ви», — нічого не говорив, нічого не обіцяв, але коли я потрапила на турнір до Бухаресту, який став генеральною репетицією напередодні Монреаля, то зрозуміла, що на мене розраховують.
На Олімпіаді багато пограти не вдалось. Відчувала, що готова, що зможе, але в її амплуа грали чудові майстри — Інна Рискаль із Баку та Ганна Ростова із Києва. Якось зустрілися з Рискаль, яку як найкращу волейболістку ХХ століття запросили до Клівленду — до Пантеону волейбольної слави (є такий в Америці). Багато про що переговорили, згадували. Інна буквально приголомшила: «Ти на мене не в образі, Любо? Адже я тобі фактично дорогу до збірної перекрила. Не було б мене, грала б ти».
— Які образи? — дивується Любов Іванівна. — Ні, я себе скривдженою не вважаю. Навпаки, думаю, що мені у спортивному житті дуже щастило. За роки, проведені мною на волейбольному майданчику, в Одесі було дві дуже сильні команди: у сезонах 71–72-го та 82–83-го років. На початку спортивної кар’єри мені пощастило з Валею Мішак, Тамарою Шудрою, Неллі Абрамовою, Валею Герасимовою, Олею Козаковою, Любочкою Червяковою виграти «бронзу» Союзу та Спартакіади народів СРСР, стати чемпіонкою України — справжній медальний дощ посипався. А перед відходом із великого спорту вдалося зійти на п’єдестал пошани з новим поколінням — Оленою Соколовською, Лілею Осадчою, Ольгою Поздняковою, Мариною Золотарьовою, Наталею Борисовою, Оленою Воробйовою, Ірою Ареп’євою, Мариною Кочнєвою.
Після закінчення кар’єри гравця вона деякий час працювала тренером, а потім на якийсь час, як здавалося, перебралася з чоловіком, відомим спортсменом В’ячеславом Рудовським, в Америку. «На якийсь час» розтяглося на роки. Працювала в медичному закладі фізіотерапевтом, там працював і чоловік. Дочка закінчила навчання в університеті Сент-Джонс, теж без діла не сиділа.
І нарешті вони повернулися. З головою поринули у наше одеське життя. Не пропускали жодного більш-менш значного спортивного заходу. Якось у «Вечірній Одесі» організували незвичайний турнір з дартсу. Разом із членами редакційного колективу у змаганнях брали участь олімпійські чемпіони Віктор Міхальчук, Яків Железняк, Микола Авілов, Олена Соколовська та срібні призери Олімпіад Любов Рудовська та Наталія Бурдейна. І знову, як свого часу на майданчику, капітаном ветеранської команди була Люба. Вона впевнено стала першою в жіночому заліку, а її команда… Нехай це залишиться нашим секретом.
— Боєць, він завжди боєць, — прокоментував її виступ почесний працівник фізичної культури та спорту України, лауреат редакційного конкурсу пам’ятi Б.Ф. Дерев’янка «Люди справи» Микола Барабаш, головний суддя нашого дружнього турніру.
Хто ж тоді знав, що життя так круто зміниться? У лютому 2022 року Рудовськi на кілька днів поїхали до США на ювілей дочки. А в Україні розпочалася війна, розв’язана підлими путінськими підручними. І знову розлука розтяглася на роки. Перебуваючи за тисячі кілометрів від бать-ківщини, Люба та Слава продовжують жити її турботами — радощами та прикростями, дзвонять, цікавляться, підтримують.
Немає сумнівів: закінчиться війна, і вони повернуться.
Тарас ВЕЧЕРУК