|
|
   |
Одесит, підприємець, благодійник, засновник інклюзивного пляжу «Безмеж» та лідер громадської ініціативи «За Одесу!» Юрій Дегас дав інтерв’ю відомому журналісту Олексію Суханову.
Про що була розмова? Про унікальність Одеси, про особисту мотивацію, про перспективи в політиці, про створення інклюзивного пляжу та інклюзивного будинку, про те, хто та що заважає місту рухатися вперед, про зміни, які назріли.
Чесна, щира та відверта розмова. З вірою в краще майбутнє Одеси та України.
Повне відео розмови Юрія Дегаса з Олексієм Сухановим дивіться за посиланням на ютюб-каналі «Говорить Суханов».
Пропонуємо скорочену версію інтерв’ю.
— Чи було у вашому дитинстві те, що потім ви змогли перетворити на свою силу?
— Я виріс у звичайній сім’ї. Батько — фотограф, мама — перукар. Життя складалося по- різному. Був у нашій сім’ї і досить важкий період. Хоча батьки і намагалися зробити усе можливе для нас, як і всі, хто любить своїх дітей, але наставали моменти, коли хотілося, щоб хтось ще допоміг порадою. Просто порадою. Хотілося когось зустріти, хто був готовий взяти на себе хоч шматочок проблем, які мене тоді турбували, підтримати, змусити повірити у власні сили. Ці спогади і ці відчуття відіграли головну роль у тому, що я сьогодні намагаюся робити добро та допомагати людям.
— І все ж таки цікаво, пам’ятаєте той момент, коли у вас чітко з’явилося розуміння, що вам вкрай потрібно робити ці добрі справи. Не просто бізнес, а, роблячи бізнес, розвивати ще і місто, в якому ви живете, яке ви так любите?
— Є дуже просте правило, яке вже тисячоліттями працює. Для того, щоб заробляти, треба віддавати. Так все працює... Неможливо досягати чогось, не віддаючи частину себе — місту, суспільству, родині. І абсолютно незнайомим людям, які з надією — а багато хто і з відчаю — звертаються до тебе по пораду, по допомогу. Давно вивів для себе правило — якщо можеш допомогти, то це треба зробити. А нагородою буде задоволення від свого вчинка — це почуття, яке притаманне будь-якій нормальній людини.
— Я знаю, наскільки ви розвиваєте саме соціально відповідальний бізнес. У 2020 році ви почали будувати інклюзивний пляж, коли тема інклюзії в Україні мало кого цікавила. І це був перший інклюзивний пляж в Україні. Ви його назвали «Безмеж». Це пляж, обладнаний для людей, які не можуть пересуватися вільно...
— Задумка була в тому, щоб створити комфортні умови для всіх.
— Люди іноді не замислюються з приводу інклюзії, допоки це не торкнеться їх самих. Чому ви зрозуміли це настільки, що почали вкладати в це свої гроші?
— Дві причини. Перша, основна — це мої діти. Я розумів, що буду прикладом для них. Якщо я буду черговим забудовником, який забудовує пляжі, то який це приклад? Хто в мене виросте? Це раз.
А друга причина… Коли я тільки прийшов в пляжний бізнес, то в нашому місті був лише один пандус, який вів до моря. Якось прогулюючись, я звернув увагу, що на нього не забратися навіть мамі з дитиною, не те, щоб спуститись в море на інвалідному візку.
Я зрозумів, що треба щось змінювати. Щось робити. От і прийшла ідея інклюзивного пляжу.
У мене був орендований шматок берега. Там навіть пляжу не існувало, бо його змило ще в 2000-х роках. Просто підпірна стіна і вода. Довелося його штучно насипати. На це пішло 30 тисяч тон гальки, 10 тисяч тон граніту, бетону, як на п’ятиповерховий будинок... При цьому жодної допомоги, зокрема від міської влади, не було.
Коли починав будувати, сам до кінця не розумів, що роблю. У мене три рази закінчувалися гроші. Коли розпочинав, бюджет складав 500 тисяч доларів. А витратив я майже мільйон шістсот. Навіть зараз до кінця не можу пояснити, де я зміг знайти необхідні кошти. Кожного разу траплялись якісь чарівні історії, які допомагали продовжити проєкт...
Це і є соціальна відповідальність бізнесу. Коли є бізнес, який заробляє гроші. І завдяки цьому бізнесу утримується, фінансується і створюється соціальний проєкт. Так, я заробляю набагато менше, але ж все одно заробляю…
— Багато хто не поділяє такої філософії...
— Треба міняти суспільну свідомість. Ми ж хочемо жити в гідній країні? Тим більше після війни, яка перевернула наше уявлення про життя. Бо ми побачили смерть…Тому після війни не можна буде жити, як раніше. Всі 33 роки нашу країну тільки грабували та знищували. А ми, слава Богу, все не знищуємось.
Тому треба змінювати відношення. Брати на себе відповідальність. Адже ми винні нашій країні. Винні нашому місту. І для їх процвітання повинні робити все, що в наших силах. Це ж не важко. Просто треба хотіти.
— Пляж «Безмеж» — це міський пляж, на який може прийти будь-який мешканець Одеси. Правильно розумію?
— Так. Він абсолютно доступний для всіх.
— Як би ви охарактеризували пляж «Безмеж»? Що це?
— Це — територія рівних можливостей. Це — про комфорт для всіх. Це — не про вади чи проблеми, а про те, що будь-яка людина може туди прийти і отримати безкоштовний, сучасний відпочинок і допомогу у разі необхідності.
Там є електрокари, які безкоштовно доставляють і забирають з парковки. Там є ліфти, пандуси, медичний пункт, спуски в воду. Працюють 22 людини, які супроводжують і допомагають людям з інвалідністю. Рушники, шезлонги, все абсолютно безкоштовно для тих, у кого є посвідчення. Люди з інвалідністю, багатодітні сім’ї, ветерани. Тобто всі пільгові категорії населення.
— То це місце, де людина забуває про свої проблеми, якщо говорити про ветеранів?
— Саме так. Це місце, де їх цінують, шанують та люблять.
— А є статистика, скільки людей вже відвідали пляж «Безмеж»?
— У серпні минулого року, коли ми ще намагалися рахувати, кількість усіх відвідувачів тільки на інклюзивному пляжі перевалила за 100 тисяч. Після чого ми збились з рахунку. Людей з пільговими посвідченнями на той момент було близько 30—40 тисяч. Причому відвідувачі були не тільки одесити, а люди з усієї України.
— Я все ж таки не можу збагнути, на що вам це?
— Це ж кайф! Коли ви бачите, що людина завдяки твоїм зусиллям отримує задоволення. Коли вона радіє. Це ж дуже приємно!
Це якраз історія про мене. Я кайфую від того, що вкладаю гроші в реконструкцію міської площі чи ще щось роблю для міста і людей. А не купую, наприклад, нову машину. Для мене взагалі кайф, коли я щось змінюю на краще.
— Певний час одеська влада вам допомагала, а потім стала для вас перешкодою. Чому?
— Не допомагала, а спочатку просто не заважала. Але гроші перемогли… Територія навколо нашого пляжу залишалася єдиним незабудованим шматком узбережжя. Пов’язані з мерією забудовники отримали там незаконні дозволи на будівництво восьмиповерхових будинків. Тому й хотіли забрати у нас пляж. Але завдяки одеситам, ветеранам та реакції суспільства, їм це не вдалося.
— Як це — працювати, робити добрі справи у такій атмосфері, коли тебе оббріхують, заважають?
— Важко, але ми через це стаємо сильнішими. Водночас переконуємось, що треба змінювати суспільство, перезавантажувати керівництво міста, змінювати відношення до людей, до бізнесу, до самого міста. Необхідно доводити, що може бути по-іншому. Це складно, але я люблю складні задачі. Вирішувати те, що не вирішується. Це в мене з дитинства виходить.
Перешкоди мене не зупиняють. Але без них я зробив би для міста набагато більше.
— Ви не мрієте про політику?
— Я розумію, що без політики далі неможливо розвиватися. Але я не мрію. Я зроблю конкретні кроки для цього.
Щоб змінити ситуацію в Одесі, багато часу не треба. Я вже вивчав це питання. Близько 40% взагалі всіх інфраструктурних проблем міста можна вирішити тільки завдяки добрій комунікації бізнесу і влади. Навіть без бюджетних коштів. Треба тільки бажання. І політична воля.
— Давайте перейдемо до іншого вашого проєкту. Бо пляж «Безмеж» — це не єдиний проєкт, яким ви надихаєтеся і, відповідно, реалізуєте, вкладаючи не тільки гроші, але й душу. Йдеться про перший інклюзивний будинок. Чому ви вирішили підтримати тему інклюзії ще й в архітектурі?
— Війна. Ще у 21-му році він проєктувався просто як комерційний багатоповерховий будинок. На початку війни проєкт був заморожений. І стало питання, а чого буде потребувати суспільство потім, після війни? Інклюзивний будинок — це не про вади, знову ж таки. Це — про комфорт для всіх. Мама з дитиною і коляскою, людина на колісному кріслі, ветеран на протезі, людина з порушенням зору — це не повинно стати перепоною для повноцінного життя.
Це і безпекова історія. Адже там відразу будуються бомбосховища.
Загалом, це історія про нові підходи у будівництві, які повинні стати базовими. Просто я це започаткував. Так вийшло.
— Що в цьому будинку було використано з досвіду облаштування та роботи інклюзивного пляжу?
— Під самим будинком відразу облаштовуються укриття, об’єднані єдиним тунелем, по якому можна безперешкодно пересуватись на колісному кріслі. Є навіть кімнати для тварин на випадок тривоги.
Прямо в будинку буде реабілітаційний центр, амбулаторія, яку я безкоштовно передам громаді. Ліфт з голосовим керуванням. Інклюзивний супермаркет, який буде прямо в будинку, і куди прямо з квартири можна спуститись на ліфті.
— У вас ніколи не було такої думки кинути все, продати бізнес, поїхати з Одеси і спокійно жити далі, насолоджуючись життям?
— Я вважаю, що Одеса — найкраще місто на планеті. І я хочу жити тут. Я міг виїхати ще на початку війни. І жити спокійно, без проблем років три-чотири мінімум. А потім, повернувшись, як багато інших, приходити і розповідати: я, мовляв, був тут, я допомагав і т.д...
Але з перших днів вторгнення я залишався в місті. Був тут постійно. І моя родина — батьки, дружина, двоє синів — були і залишаються тут. Це мій вибір! Бо я хочу жити в цій країні. Я хочу жити в Одесі! Їздити за кордон, відпочивати — так. Але мій дім тут.
— Чим вам подобається Одеса?
— Її енергетикою! Одеса дуже світла. Вона — мультикультурна. Місто, яке дихає морем. Величезний промисловий потенціал. Давні традиції «робити бізнес».
А головне — тут живуть надзвичайно класні, талановиті люди!
І якщо грамотно, вміло залучити увесь її неймовірний потенціал, то Одесу дуже швидко можна перетворити на туристичну перлину світу!
— Чого в житті ви боїтеся найбільше? Чи нічого не боїтеся?
— Не бояться нічого тільки дурні. Найбільше я боюсь самообману. Тобто, я боюсь не зробити того, що міг би зробити. Через якісь страхи, самодурство. Це якраз критика до себе постійно. Я взагалі самокритичний і завжди намагаюся дивитися на себе зі сторони.
— Уявіть собі, Юрій, що у світі залишилися тільки ви і те, що ви побудували. Що б ви написали на стіні того будинку? Я маю на увазі, заповіт нащадкам…
— Кожен з нас здатен змінити все!
Підготував Микола СТУПЧЕНКО