|
|
   |
У послужному списку арбітра національної категорії з настільного тенісу Геннадія Нефедова десятки змагань різного рангу. Це і міжнародний турнір «Стара фортеця», і чемпіонати України у вищій та першій лігах, і першість серед команд ДЮСШ, і обласні студентські ігри… А як не згадати Всеукраїнську спартакіаду серед народних депутатів України та депутатів обласних, районних, міських та сільських рад чи Всеукраїнську міжгалузеву спартакіаду працівників промислової сфери та транспорту! Довелося йому судити і журналістські ристалища.
Днями Геннадію Євгеновичу виповнюється 75 років. Майже третину з них вiн — неодмінний головний суддя або головний секретар турнірних битв майстрів маленької ракетки.
— А першим своїм спортивним коханням вважаю…городки, — зізнається ювіляр. — Батько служив у Північній групі військ у Польщi. У Льодниці, де розташовувалися радянські частини, було збудовано чудовий стадіон з майданчиками для гри в городки. Так я збожеволів: щодня після школи біг на стадіон і кидав, кидав, кидав… Мене навіть поза конкурсом включили до чемпіонату Північної групи військ і нагородили двома професійними бітами.
Потім батько подарував гоночний велосипед. Коли розповів про це моєму другу заслуженому тренеру України та Молдови з велоспорту Віктору Борейку, він здивувався: «Тоді далеко не кожен професійний гонщик міг мати таку машину». Але батько якимось чином дістав. І я з «велiка» кілька років не злазив. Півтора роки тренувався на БАМі. Але не на нашому — ударному комсомольському будівництві Байкало-Амурської магістралі, а на трасі між Польщею та Німеччиною, яку під час війни збудували наші полонені.
Настільний теніс у його життя прийшов в Одесi. Цьому «сприяло» своєрідне ставлення до його улюбленого виду спорту у парку імені Ілліча (нині «Преображенський»), де розташовувалися майданчики для гри в городки. Тричі він приходив у парк, намагаючись знайти соратників, але марно. Та й подаровані біти під час переїзду кудись зникли.
Закінчивши Одеський iститут народного господарства, Геннадій за розподілом потрапив у філію «ДержавтотрансНДІпроєкту». І це призначення відіграло вирішальну роль у його спортивній долі.
— Наше підприємство, — згадує Г. Нефедов, — напевно, на той час єдине у місті, у дворі якого стояв тенісний стіл. Були «узаконені» дві фізкультпаузи — по 15 хвилин до обідньої перерви та після. Серед охочих пограти виявилися навiть першорозрядники, включно з моїм директором, вихованцем сьомої спортшколи. Бої розгорталися страшні, але виникла проблема: охочих багато, а стол один. То знаєте, що ми вигадали? Такого, мабуть, ніколи ні в кого не було — грали три на три! Брали участь у змаганнях колективів фізкультури, у призери вибивались, одного разу навіть пробилися до республіканського фіналу, їздили до Києва. Сім років поспіль я двічі на день брав до рук маленьку ракетку, буквально закохався у настільний теніс. І коли підросла донька Світлана, звичайно, відвів її до 7-ї ДЮСШ.
Світлана виправдала надії батька: у 16 років виграла першість України. Подавала великі надії, але зазнала тяжкої травми (граючи у волейбол, впала на спину), і лікарі винесли суворий вердикт: про професійний спорт треба забути. Довелося обмежитися сімейними стартами, де вони з батьком нижче за друге місце ніколи не опускалися. Тоді ж вона перейшла на тренерську роботу.
Забігаючи вперед, слід зазначити: і тут досягла високих результатів. Серед її вихованок — срiбна призерка Паралімпіади Iрина Шинкарьова, ще одна її учениця Діана Стігар грала за закордонні клуби в Італії, Болгарії. Чемпiонами країни ставали Алiса Кiбанова, Олена Квiтка, Катерина Почтаренко, Дмитро Погосов, Сергiй Фiлатов, Катерина Сомова. Її тренерський стаж нині становить 34 роки, зараз вона працює провідним тренером в КДСЮШ № 17.
А починати, звісно, довелося з дітей. Геннадій, як міг, допомагав доньці: відвідував тренування, їздив із дітьми на змагання. Коли Світлана з якихось причин не могла залишати домiвку, сам віз команду як тренер. І результати не забарилися: перемога у Дитячій лізі 2015 року, друге місце на відкритому чемпіонаті України «Жвавий м’яч» серед юнаків та дівчат 1997 року народження, треті місця на XII клубному чемпіонаті країни серед жіночих команд Вищої ліги, на всеукраїнській першості серед дівчат 1995 року народження, на турнірі «Кубок Роксолани».
Довівши юних спортсменів до певного рівня, він їх передавав більш титулованим тренерам. Образ у цьому плані не відчував — головне, щоб дітям було добре. У поїздках, до речі, всяке траплялося. Якось при виїзді з Сімферополя квитків на зворотний шлях у касі не виявилося. Вдалося домовитися з кондуктором. В результаті двоє його хлопців спали на третій, багажній, полиці у плацкартному вагоні. I довелося йому всю ніч практично провести на ногах, проходячи з одного кінця вагона в інший — як би чого не сталося!
У 2004 роцi Наталія Орлова, у минулому неодноразова чемпіонка України, яка стала відомою суддею, запропонувала Нефедову попрацювати у парі: вона — головний арбітр, він — головний секретар. У новій іпостасі Геннадій освоївся швидко. І невдовзі на офіційному сайті Федерації настільного тенісу України з’явилося повідомлення: «На Одещині обслуговувати змагання з настільного тенісу мають Юлій Фарладанський, Наталія Орлова та Геннадій Нефедов». Він — неодмінний учасник усіх без винятку стартів, які проводяться в Одесі. А одного разу під час клубного чемпіонату України 2014/2015 років у Вищій лізі суддівську колегію представляла родина Нефедових: головний арбітр — Геннадій, головний секретар — Світлана.
У суддівській практиці теж всяке траплялося. Якось захворів головний секретар, і Геннадiю довелося проводити змагання одному. А столів — шість, спробуй за всіма встежити! З Південноукраїнського педуніверситету надіслали на допомогу студентів. Він провів із ними три семінари, знайомлячи із нюансами арбітражу. Але теорія — одне, а практика — інше.
— В одній із партій один із учасників звинуватив суперника в тому, що той при переході його навмисне вдарив — розповідає Геннадій Євгенович. — Запитую дівчину, яка судила поєдинок: чи так було? Вона відповідає, що порушення не бачила, зіткнулися один з одним, але не більше. Мене збентежив той факт, що нібито постраждалий партію програвав. Якщо факт справді мав місце, то за законом винного треба було усунути від змагань і зарахувати його команді поразку в матчі. Але доказів — жодних, лише заява одного із учасників. Тоді я ухвалив соломонове рішення: у партії оголошую перемогу «постраждалого», але «винного» не відсторонюю. В результаті матч виграв той, хто мав перемогти. Мабуть, справедливість перемогла.
Так настільний теніс увійшов до його життя. Цілі покоління пройшли перед його очима. Восьмиразові володарі Кубка СРСР, неодноразові призери союзної першості Г. Єрьоменко, Т. Чигвінцева, Т. Ромахіна (двічі чемпіонка Європи), чемпіон СРСР, учасник Олімпійських ігор у Сеулі Б. Розенберг та інші видатні і не дуже видатні майстри маленької ракетки — це все його сім’я.
А як же городки?
— Одним із найближчих для мене людей вважаю колишнього керівника одеської організації ФСТ «Україна» Миколу Мартиновича Барабаша, який так рано і несправедливо пішов із життя, — ділиться своїми спогадами ювіляр. — Мартинич, як ми його називали, відіграв велику роль у моєму житті — як спортивний керівник, як особистість. Він перейнявся моєю ідеєю відродити цей народний вид спорту в Одесі, ми навіть почали шукати територію для спорудження майданчиків для гри у городки. На жаль, його трагічна смерть перервала наші плани.
Підла війна, розв’язана путінськими варварами, докорінно змінила життя одеситів, як і всього українського народу. Але не зламала характеру і волі до свободи. Життя та діяльність Геннадія Євгеновича Нефедова — серйозний аргумент на користь цього твердження. Незважаючи на роки виконувач обов’язків директора НВЦ «Економінформ» сповнений енергії та сил. З чим ми його i вітаємо.
Олекса Вечерчук. Фото Олега Владимирського