|
|
   |
Серед величезної кількості людей спорту, які беруть участь у війні, розв’язаній росією проти України, є багато тих, кого добре знають футбольні вболівальники. Один з них — колишній футболіст, а потім арбітр Андрій Лісаковський.
Незадовго до повномасштабного вторгнення він пройшов через серйозні випробування, на кону яких стояло життя. На початку осені 2021 року стався побутовий конфлікт із сусідом-кривдником його матері. Лісаковський заступився і… отримав у відповідь вистріл із вогнепальної зброї. Лікарі тривалий час боролись за його життя. У ті часи син ексгравця одеських «Чорноморця», СКА, ворошиловградської «Зорі» та ташкентського «Пахтакора» Анатолія Лісаковського і хрещеник легендарного форварда того ж «Чорноморця», київського «Динамо», дніпропетровського «Дніпра» і збірної СРСР Валерія Поркуяна тривалий час був на межі життя та смерті. На щастя, його ангел-охоронець схилив шальки терезів на користь життя — і почалися важкі місяці реабілітації.
Та незабаром в Україну прийшла війна, і навіть не встигнувши хоча б частково відновитись, Лісаковський вирішив стати на захист Батьківщини.
З того часу пройшло більше трьох років, за які він неодноразово був на волосинці від загибелі, отримував поранення та контузію. Та кожного разу, виписуючись із шпиталю, Андрій Лісаковський знову ставав в один ряд зi своїми побратимами, аби бити оскаженілого ворога.
Більше місяця тому, знаходячись на бойовому посту, він відзначив своє 50-річчя. Не обійшлося без фронтової чарки та досить скромного святкового столу, за яким зібрались хлопці із ЗСУ. Неважко здогадатися, якими були найголовніші побажання ювіляру, на чию долю випало чимало випробувань. А вже через годину-другу Лісаковського з побратимами чекав черговий бій, що за ці роки вже встигло стати звичним явищем.
— За період повномасштабної війни довелось побувати на різних ділянках бойових дій — у Мар’їнці, Авдіївці, Вугледарі, Кураховому, Селідовому, — пригадує Андрій Лісаковський перед поверненням на позицію. — А зараз знаходжусь на Сумському напрямку.
— Де було найгарячіше?
— На Донбасі. За Лиманом, що на Луганщині, є селище Невське. От там було гаряче. А ще у Вугледарі. В обох цих населених пунктах йшли дуже сильні бої.
— Кажуть, що тих, хто пройшов через війну, вже нічим не здивувати. Це так?
— Ні. Всі ми люди, тому кожного дня дивуємось чомусь новому, «свіжому». Особливо жінки дивуються (посміхається). І хто б що не говорив, на війні ще можна людей здивувати.
— І все ж: чи було таке, що викликало у вас найбільший подив?
— Авжеж. Це було тоді, коли я знаходився у Харкові на Холодній горі, і туди прилетів С-400. Ото був подив! А нещодавно, вже на Сумщині, розібравши було бліндаж, лише якимось дивом залишились живими. А ще дивує, що в армії багато «індійців».
— Це хто ж такі?
— Так називаю «лівих» людей, які абсолютно не пристосовані до бойової роботи. Таких, на жаль, чимало. Як виходиш з ними на позицію, то виявляється, що вони поняття не мають про військову специфіку. Нічого не вміють, нічого не знають. Після цього і оголюється проблема, пов’язана з діяльністю ВСП і ТЦК.
— Доводилося чути і про загрозу з боку якихось удосконалених безпілотників...
— У рашистів є така серйозна штука — Zala називається. Це дрон-розвідник, який «висить» дуже високо, і його нічим не зіб’єш. Він усе «читає» і передає ворогові наші координати. Я вам більше скажу: ця техніка з такої величезної висоти фотографує обличчя, і за ним через інтернет одразу ж ідентифікують людину, отримуючи відомості про неї. Доводиться відчувати постійну небезпеку і від невідомої хімічної речовини, якою нас нещодавно труїли. Це не гази, а якась зараза, що віддалено нагадує фосфор. Вона розсипається, а коли ти на неї наступаєш — починає диміти, заповнюючи простір небезпечною токсичністю, і людина одразу ж непритомніє. За таких хімічних атак доводиться в спішному порядку надягати спеціальний протигаз.
— Враховуючи термін перебування на фронті, вас можна віднести до ветеранів війни. Скільки разів доводилось прощатись із життям?
— Із визначенням статусу ви точно не помилились, у мене навіть така нагорода ветеранська є — медаль УБД називається. Із посвідченням. На цій війні не раз були настільки важкі і загрозливі для життя епізоди, коли навіть згадував, як мене мама народжувала.
— Що вас рятувало?
— Мабуть, ангел-охоронець.
— Після усіх цих подій віра в Бога стала ще сильнішою?
— Звичайно. На війні без віри в Бога тяжко жити. Всі вірять в Нього. І коли особливо важкі моменти, то неодмінно молишся.
— Почуття ліктя на фронті вас виручало?
— І не раз. Є багато хлопців, на яких можна повністю покластися. В одній з операцій потрапили в оточення, проте мене з нього дивом витягнув мій побратим із позивним «Грузин». Цей хлопець із Харкова. Розумний, з головою: продумав, як нам із цієї халепи вибратися. Він хоч і худорлявий, але при цьому жилистий. Я не міг йти, але «Грузин» мене потягнув, зумівши врятувати. Досі дивуюся, як йому це вдалося. Адже ми перебували під постійним ворожим вогнем і, як могли, відстрілювалися. І при цьому зуміли непомітно пробратися повз рашистів, які перебували метрах у п’яти від нас. «Грузин» — справжній воїн. На війні він уже не перший рік — ще з 2014-го був в «Айдарі», мучився в полоні вісім місяців, удостоєний звання Герой України. Почуття ліктя притаманне й іншим побратимам, з якими витримали не один бій. Один із них — «Ваха», який пробув у ворожому полоні півтора року. І не зламався хлопець. Його не так давно обміняли «175 на 175». Щоб ви розуміли: люди, які пройшли через жахіття полону, можуть уже не служити, і за законом їм належить отримувати належні виплати. Так от, «Ваха», як і «Грузин», не знялися зі служби на «передку». Це говорить багато про що.
— Яке бойове завдання було для вас і ваших побратимів найважчим?
— Війна у 2022-му та 2025 роках дуже відрізняються. Що зараз є найважчим, так це зайти на позицію і вийти з неї. Адже дуже багато FPV-дронів літає, весь час знаходишся під смертельною загрозою. Раніше було важко пройти у повній амуніції 10 кілометрів — самі розумієте, вік вже не той. Та жалітись не доводиться: а la guerre comme а la guerre — на війні як на війні.
— Розчарувань під час війни було багато?
— На жаль, багато. Траплялися такі командири, які не розуміли, куди вони потрапили і що вони роблять. Щоправда, є й абсолютно протилежні їм приклади. Такі, як мої командири з позивними «Банзай» і «Веселий». Вони порядні люди, які в силу свого статусу зроблять для солдата все, що в їхніх можливостях. Якщо продовжити говорити про розчарування, то якось після лікування в госпіталі я приїжджав до Одеси на побивку. Гуляючи з другом біля моря, зайшли в ресторан. А там сиділи пихаті молоді хлопці, які гуляли і поводилися зухвало. Виявилося, вони перебралися в Одесу з Донбасу. Ми зробили зауваження, а у відповідь нам стали відверто хамити. І знаєте, стало гірко від думки, що щодоби, ось уже три з лишком роки, сидиш у спеку й холод в окопі, а тут ці піжони в ресторанах розважаються, грублять і хамлять старшим. Довелося провести «виховну» роботу із знахабнілою молоддю. Викликана кимось поліція швидко розібралася, що до чого. Жодних претензій до нас із другом не було.
— Колись ви тримали в руках м’яч і свисток, а тепер зброю. Як швидко змогли призвичаїтися до нинішньої ролі?
— Я мирна людина і ніколи до війни із зброєю справи не мав. Та коли потрапив до Сил спеціальних операцій і пройшов навчання, то зі зброєю почуваюсь впевненіше, ніж з м’ячем чи свистком. Ясна річ, попервах мені, як і усім, було важко. Але потім поступово призвичаївся. Не можу сказати, що зі зброєю я є якимось чарівником, однак дещо вмію.
— Свого часу ви грали у росії. Чи є у колі ваших знайомих ті, хто засуджує агресію і терор проти України?
— Коли почалась повномасштабна війна, я розірвав усі стосунки з людьми із росії. Хоча у мене там є кум, який хрестив мою доньку Анастасію, а також кума. Ми з ними тривалий час спілкувались, проте зараз стосунки з ними розірвав. Адже люди не розуміють, що у нас відбувається. Вони думають, що в Україні у нас нацисти, фашисти. За тридцять з лишком років кремлівська пропаганда промила їм мізки дуже потужно.
— Що або хто дає вам натхнення у ході цієї війни?
— Дають люди, які знаходяться поруч. Ті, хто проходить усе це разом зі мною. І, звісно, сім’я, діти.
— Знаю, що ви полюбляєте тварин, і на відеороликах у соцмережах вас можна побачити у компанії з ними. Чотирилапі друзі допомагають знімати напругу?
— Я дійсно дуже люблю тварин. Особливо собак. У нас на кожній позиції є і собаки, і кішки. Деколи просто погладиш — і на душі стає легше. А ще на мене чекає мій домашній чотирилапий друг — пес Лис породи хаскі. Його я дуже люблю і також за ним сумую.
— Ваше хобі — спів. Як часто і за яких обставин берете в руки гітару і співаєте?
— На жаль, знаходячись на позиції, не маю змоги заспівати під гітару гарну пісню. Та переконаний: коли закінчиться війна, ми ще заспіваємо.
— За футбольними подіями стежите?
— По можливості слідкую. За подіями як в українському футболі, так і у закордонному. Вітаю «Динамо» із завоюванням чемпіонського звання. Дуже сподобалась у сезоні-2024/25 «Олександрія», яка, як і динамівці, пройшла турнірну дистанцію досить впевнено. А ще хочу відзначити «Металіст 1925», котрий виборов право повернутись до Прем’єр-ліги. В цій команді у мене є друзі, тож мені дуже приємно усвідомлювати цю подію.
— «Чорноморець» попрощався з елітою. Прикро?
— Звичайно. Адже я є вихованцем його футбольної школи. Починаючи з шестирічного віку і до самого випуску весь час провів у «Чорноморці». Та й мій хрещений, Валерій Поркуян, багато років провів у цьому клубі — спочатку як гравець, а потім як тренер. У нинішньому «Чорноморці» та його Академії у мене зараз чимало друзів: зокрема, Олег Семенов, Андрій Телесненко, Юрій Селезньов, В’ячеслав Терещенко, брати Сергій і Олександр Згури та інші. Хотілося б побажати «Чорноморцю» здобути чемпіонське звання у першій лізі і повернутися до Прем’єр-ліги.
В’ячеслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ