Соломія Чубай: «Одеса — це багатонаціональне українське місто, де знають мову та поважають культуру»

24—25 травня в Одесі пройшли події, які дозволили вкотре переконатися в тому, що наше місто посідає особливе місце на культурній мапі країни. Це твердження — не перебільшення. Звісно, Одеса — багатонаціональна, але передусім — це українське місто, яке своєю стійкістю і жертовністю під час повномасштабного вторгнення надихає на опір всю Україну.

Такий висновок зробила Соломія Чубай — відома українська співачка, мешканка Львова, художниця, продюсерка літературно-музичних проєктів. Вона приїхала в Одесу, щоб розповісти про творчість свого батька — Грицька Чубая, який вважається одним з найзагадковіших поетів львівського андеґраунду 1970-х років. Доля відпустила митцю всього 33 роки життя (він помер у 1982 році), а широко відомим він став вже у XXI сторіччі.

За участю Соломії, яка опікується культурною спадщиною свого батька, відбулися дві масштабні події. Спочатку у Золотій залі Одеського літературного музею — лекція під назвою «Грицько Чубай. Як воскрешати поетів, яких знищила росія?». А наступного дня у Мистецькій школі № 1 імені Еміля Гілельса вірші Грицька Чубая читали одеські поети: Марія Галіна, Євгенія Красноярова, Владислава Іллінська, Аліса Шампанська, Тимофій Безверхов, а також учасники творчого угруповання «Оголені поети» — Даніїл Попов, Катерина Харченко та Деніс Дмітрієв, який, до речі, створив сценарій та постановку основної події. До читань долучилися учасники літературного клубу «ППО».

Це були не просто читання — це була справжня поетична вистава, яка зуміла передати оголений нерв поезій Грицька Чубая. А відома українська і одеська письменниця Марія Галіна так передала свої почуття від зустрічі з творчістю яскравого представника львівського андеграунду: «Його біографія — це приклад зламаної долі людини, що могла би сформувати трохи інший канон української літератури кінця ХХ століття — якщо б їй дали голос вчасно, якщо б їй дали можливість принаймні жити та творити. Взагалі та поетична спадщина, яку він залишив нам, і яку він створив дуже молодим, свідчить про неабиякий дар — хто зна, як би він розвився, складись його доля інакше. І те, що Одеса віддала шану яскравому львівському таланту, дуже показово, бо насправді у Одеси і Львова, як я вважаю, більше спільного, ніж здається».

Ініціатором приїзду Соломії Чубай до Одеси та організатором культурних подій виступила керівниця Офісу «Одеса — місто літератури ЮНЕСКО» Майя Дімерлі. Нагадаємо: нещодавно вона увійшла до числа лауреатів конкурсу «Вечірньої Одеси» пам’яті Б. Ф. Дерев’янка «Люди справи» за підсумками 2024 року. Газета «Вечірня Одеса» виступила інформаційним партнером цього творчого проєкту.

Спеціально для нашого видання Майя Дімерлі взяла інтерв’ю у Соломії Чубай.

— Розкажіть, будь ласка, трохи про себе та поділіться, яким чином ви пов’язані з нашим містом?

— Як я пов’язана з Одесою? Я вперше потрапила до Одеси у 2022 році. Мене запросила 28-а бригада. Спочатку до Одеси, а потім до Миколаєва, на передову. І тоді ваше місто було взагалі порожнє, бо Одеса тоді була під постійними, як і зараз, в принципі, обстрілами, і взагалі говорили про захоплення Одеси.

Мене вразило порожнє місто, порожні вулички. Дякуючи 28-й бригаді я мала навіть коротку екскурсію на півтори години: корінний одесит, Сергій, дуже крутий воїн, який захищав, власне, Одесу, а потім захищав Херсонську область, показав мені місто. Тож, Одеса для мене була дуже приємним відкриттям.

— Ваш батько пішов із життя, коли ви були зовсім маленькою. Як з роками, через його творчість, спогади близьких та ваші власні проєкти, ви відкривали для себе феномен його особистості, його таланту?

— Я, насправді, відкривала для себе просто тата, оскільки мені було два роки, коли він помер. Потім зрозуміла, що саме мій діалог може бути з ним лишень через його вірші. Тобто я можу пізнати його тільки через його вірші. Він нам з Тарасом, з моїм братом, залишив вірші, і вже у 2008 році я видала його дитячу збірку «Скоромовка не для вовка».

А у 2013 році я видала «П’ятикнижжя», і це був мій дуже глибокий діалог з татом. Я кожен вірш набирала вручну для цієї збірки. Я з ним розмовляла і справді розуміла, що це геній. Якщо відсторонитися від того, що я донька, то я справді розуміла через ці вірші, що він геній.

— Грицька Чубая називають легендою українського безчасся та лідером львівського андеграунду. Як ви вважаєте, які риси його характеру і таланту дозволили йому стати такою знаковою фігурою в умовах жорсткого тиску системи?

— В той час він не вважався знаковою фігурою. Тоді, коли його переслідувало КДБ, дуже багато людей боялися з Грицьком Чубаєм спілкуватися. Але він мав настільки велетенську харизму, що ще з 15 років збирав довкола себе людей, до яких він хотів донести, власне, феномен української мови та літератури, що вони дуже важливі. Він постійно цитував Розстріляне відродження, яке було заборонено в 60-х, 70-х, 80-х роках. Насправді, Розстріляне відродження тільки зараз для нас відкривається, це — Хвильовий, Лесь Курбас, а також поети доби Розстріляного відродження: Сосюра, Тичина…

І він говорив про це дуже багато. Він знав дуже круто історію і був начитаний. Він постійно шукав глибину і шалено любив Україну і все українське. І він просто хотів, щоб був україномовний журнал, щоб було україномовне телебачення без цензури. Щоб українські поети, музиканти вільно могли співати, вільно могли видаватися, українські художники вільно могли малювати не тільки Леніна чи якийсь комсомол, чи ще щось, а щоб вони були почутими у світі. Я думаю, тому він і став такою важливою фігурою, і через те він зазнав величезного тиску, бо він просував патріотичні українські наративи.

— Ваш батько мав унікальну здатність збирати навколо себе талановитих людей. Що так притягувало до нього інтелектуалів та митців свого часу?

— Він дуже круто комунікував, був фантастичний оратор. В нього була неймовірно багата мова. Плюс він був веселий, кривлявся, міг копіювати, як говорить Брежнєв. Він міг копіювати і того ж самого Параджанова. Тато був не тільки глибокий інтелектуал, а ще й дуже весела людина. Любив робити різні, як це на Галичині прийнято, збитки. Він завжди оригінально вітав своїх друзів. У вас є теж старі будинки в Одесі. На другий поверх він, наприклад, міг залізти по трубі через балкон з квітами в зубах до свого товариша.

Коли до тата приходили гості, він спочатку вмикав платівку, вініл з Чеславом Нєменом, відкривав вікно і чекав, поки не послухають цілу пісню. А пісня могла тривати 6-7 хвилин, тоді, знаєте, такі були прийняті рок-балади в 70-х і 80-х роках. Тато чекав, поки не послухають і не проймуться цією піснею, і лише тоді, пускав до хати. Потім він дискутував про цю пісню. Був дуже харизматичний, цікавий співрозмовник, легкий на підйом.

Я думаю, що саме це притягувало людей. Плюс він шалено любив читати. І реально, якщо Грицько Чубай радив якусь книгу комусь, ця книга перевертала повністю життя цієї людини.

— Багато хто знає поезію Грицька Чубая завдяки музиці вашого брата Тараса та гурту «Плач Єремії». Як, на вашу думку, це музичне прочитання вплинуло на сприйняття батькового таланту різними поколіннями слухачів?

— Я думаю, що це дуже вплинуло, особливо на таке покоління, як я — 30—40 років плюс, які виховувалися на більш інтелектуальній і глибшій музиці.

Це те, про що я говорю у своєму проєкті «Поети». Що через музику набагато легше сприймати поезію взагалі будь-кого, не тільки Грицька Чубая. Складну поезію, того ж Вінграновського чи Стуса, чи поетів, які були в цей час.

— Ви є ініціаторкою та учасницею проєктів, спрямованих на збереження та популяризацію спадщини батька. Що для вас означає «відкривати» Грицька Чубая сучасному слухачеві та читачеві, особливо тим, хто дізнається про нього вперше?

— Для мене це певна місія. Я розумію, що тато був просто знищений. Він помер у 33. І мені через це дуже сумно, тому що він таки не мав таких можливостей, як ми зараз маємо: інстаграми, фейсбуки, тіктоки. От саме ті часи були трагедією для українського суспільства і загалом України, в тому числі для Галичини, яка була під шаленим тиском, про який мало кому відомо. Це не були часи війни, 60-70-80-і роки. Тягали по допитах людей. Тата закормлювали психотропами. Якщо подивитися першу збірку «Постать голосу», це романтична збірка про природу, про пташку зелену, про любов, про кохання. Тобто там навіть не було «Вертепу» — поеми, яку потім почали вважати політичним твором.

І тому для мене важливо відкривати Грицька Чубая світові і людям, бо він у свій час був знищений Росією. І він був не почутий так, як би він хотів цього. Певна місія моя — втілити його мрію в життя на дуже високому і потужному рівні. Тому я зробила проєкт з симфонічним оркестром, тому видаю його книжки, тому роблю про нього фільми, виставки, бо це для мене дуже важливо, щоб люди пізнавали через Грицька Чубая трагедію дисидентів, трагедію людей, які жили в 60-70-80-і роки, оточені сірою стіною, яку створив СРСР.

— В Одесі сьогодні також є запит на знайомство з історіями постатей, які кидали виклик системі. Як ви вважаєте, наскільки історія та творчість Грицька Чубая можуть бути близькими та зрозумілими для одеської публіки?

— Я думаю, що в принципі історія та творчість Грицька Чубая можуть бути близькими та зрозумілими. І тому що я буду про це говорити, як донька, можливо моя історія буде близька і зрозуміла. Береш його вірші чи поеми, і вони зачіпають сьогодення. Будь-яку цитату виставляєш у соцмережах, і всі пишуть — як це актуально. Грицько Чубай — поет поза простором та часом, особливо для України.

Найголовніше послання Грицька Чубая є у поемі «Вертеп»:

А світ — вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть,
щонайважче — у ньому залишатися собою,
від перших днів своїх
і до останніх не бути
ні актором,
ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних,
а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної
хвилини, з лицем одвертим твердо йти
на кін...
от і останнє:
— посміхайсь до нас, місяцю!
— посміхайся до нас,
як колись!
— нехай і на сей раз вони в нас не вполюють нічого.

Бути собою, любити свою землю, любити свою мову, любити свою культуру, знати свою історію, поважати інші культури, бути відкритими до світу і не зазіхати на чуже.

І бути особистостями. Знати, хто ми є, і своє коріння. Якщо ми будемо знати, хто ми є, якщо ми будемо пам’ятати своє минуле, ми будемо добре жити в теперішньому і формувати правильне майбутнє.

Підготував Олег Суслов. Фото з порталу Kyiv Daily