|
|
   |
Зйомки кінострічки «Довженко» на Одеській кіностудії нині добігають кінця, попереду — монтаж. На останні свої зйомочні дні в Одесі приїхав народний артист України Богдан Бенюк, який грає одну з головних ролей — директора Одеської кінофабрики Павла Нечесу, дуже колоритну і неординарну особистість. Саме його, колишнього революційного матроса, попри відсутність жодної освіти, можна вважати хрещеним батьком Олександра Довженка як кінорежисера.
Знаменитий актор знайшов час перед зйомками зустрітися з журналістами «Вечірньої Одеси» і поспілкуватися. І це була дуже цікава і досить тривала розмова, з якої ми наводимо лише частину, яка стосується безпосередньо кіно і нового фільму.
— Богдане Михайловичу, ви ж не вперше знімаєтеся на Одеській кіностудії?
— Ну, так, але це було з великими перервами. Ще у юності це відбулося вперше, а потім ще декілька разів, причому здебільшого, коли кіностудія знімала десь на виїзді. На початку 80-х знімався у Юрія Чорного у такому знаковому фільмі «Жіночі радощі й печалі». Потім ще у фільмі «Велика розмова» («Крупный разговор»), де Борис Брондуков грав головну роль бригадира Степчака, а я — члена бригади Гойду. Цю, модну у ті часи, виробничу стрічку знімали у Маріуполі, на стані 3600. Треба ще пригадати, подивитися у свої записи, я все записую собі… Але здебільшого знімався на кіностудії імені Довженка.
— За такої кількості зіграних вами у кіно і в театрі ролей не дивно, що доводиться дивитися у записи, щоб пригадати…
— Так, уже багатенько… Але треба все згадати стосовно зйомок в Одесі, бо мене про це ж запитував директор кіностудії Андрій Осіпов.
— А яких ролей зараз більше — у кіно чи у театрі?
— Є і там, і там. Головне, щоб воно крутилося і цікаве було. Бо я вже в тому стані, що можу вирішувати, що мені обирати, а від чого відмовлятися. Богу дякувати, є режисери, які люблять мене. Коли режисер любить артиста, то бачить його по-іншому. Бо ти ж залежиш і від продюсера, і від тих багатьох клерків, які стоять ще зверху над кіно. Тому треба вміти співіснувати в товаристві людей, аби тебе любили, — це своєрідна школа виживання для кожного артиста.
— Ви точно вмієте!
— То не я вмію, то так Бог дає.
— А все-таки, де більше подобається працювати — в кіно чи у театрі?
— У театрі все відбувається значно швидше, більш динамічно. В кіно поки ця машина розкрутиться… Ми ось знімаємо фільм про Довженка уже четвертий рік.
— Ви сказали, що в основному знімаєтесь на кіностудії імені Довженка, а тепер вас запросили в Одесу грати у фільмі про нього…
— Це, можна сказати, спільне виробництво. В Одесі була перша в Україні кінофабрика, але ж потім почалося кіновиробництво в Києві, і туди перелетіли провідні кадри. І Яновський, і мій персонаж Нечеса… Це вони створили кіностудію вже у Києві. Все пов’язано. Головне, що ті люди у кіновиробництві на той час були визнаними майстрами, і на них рівнялася решта.
— Ви один з небагатьох знаних українських акторів, які майже не знімалися у фільмах російського виробництва. Як так сталося, хіба не запрошували?
— Запрошували, але вони ніколи не платили нашим акторам достойно, та й ролі були не ті. А ще мене вберегли моя любов до короткого метру і нелюбов до серіалів, то ж я не влізав у якусь таку довгограючу жуйку. Але на один російський проєкт я погодився, бо це була цікава роль. «Пісня довжиною в життя», дванадцятисерійний фільм про Утьосова. Я ніколи не думав, що зіграю Утьосова. Досить непогане кіно вийшло. Зйомки проходили в Києві і в Одесі. А потім ще зіграв епізодик з Утьосовим, коли в Одесі знімали «Ліквідацію»…
— А чому погодилися на роль Павла Нечеси?
— По-перше, цікаво виписаний персонаж. А по-друге, я дав слово, що буду зніматися, режисеру картини Костянтину Коновалову й іншим багатьом людям, які стоять за цим фільмом, організовують цей процес… Я ось знявся у фільмі свого земляка, називається «Східняк», а ми з ним родом з одного села, і я йому кажу, мовляв, привезу справжнього вояка двометрового для тизера, бо я ж не знаю, як і автомат добре тримати, а він: мені це не треба, мені ваша енергетика потрібна. Коли від людини йде певна енергетика, тоді воно приймається або не приймається. Я ж публічна людина: є ті, кому я подобаюся, і є ті, хто мене ганить…
— Та ніхто й не сумнівається, що ви створите переконливий, цікавий образ. Але от ще важливо, хто грає Довженка. Чи не затьмарите молодого актора?
— Це дуже хороший актор! Ви бачили «Спіймати Кайдаша»? Ото він грав молодшого сина — Григорій Бакланов. До речі, він одесит! Молоді актори добре підібрані, всі професійні. Вони проходили серйозний кастинг. То я без кастингу, поза конкурсом (сміється).
— Як вам знімається у цьому фільмі?
— Одного відомого актора запитали: «Ну як вам, тяжко зніматися в кіно?», а він каже: «А що тут тяжкого? Наливай і пий!» (сміється). Нема нічого тяжкого. Все як завжди. Я маю певну практику, яка мене виручає в будь-яких моментах… Ми вже багато зняли, все нормально. Але подивимося, як потім буде на монтажі. Бо це ж поки що вилами по воді писано.
— Коли плануєте закінчити зйомки?
— Я планую закінчити 28 травня. А вони — невідомо, коли. Бо починається період монтажу, перемонтажу, зведення докупи — це великий шмат роботи. Актори мають закінчити 28-го. Останній зйомочний день буде в Києві.
— Що сьогодні знімається?
— Сьогодні знімають сцену, де Яновський з Довженком, після того, як Нечеса їх поселив, щоб вони кіно займалися, обидва перелякалися і хочуть втекти. А я їх ловлю біля того будинку і обзиваю дезертирами. Це буде зніматися тут, на кіностудії, і десь поряд. Але ми знімали і в інших місцях по Одесі. Тут, на Французькому бульварі, де є старі особняки, стара лікарня, знімали багато сцен. На вокзалі, поїзди…
— У вас є улюблений фільм Довженка?
— Вони всі, що ввійшли у золотий фонд, цікаві. А ось коли мене питають, який сучасний мій улюблений режисер чи фільм, то я ніколи не відповідаю на таке запитання, бо думаю про те, що попереду. Що ж я буду перекривати собі дорогу (сміється)? Ось зараз у мене з’явився такий режисер — Заза Буладзе, з яким ми зробили фільм «Мій карпатський дідусь». І оце я їду до Відня, де будуть показувати цей фільм, а потім — ще у п’яти містах Австрії, і далі — на фестиваль. Починаємо призи «косити» за це кіно. Дуже добре, що роль, яку він написав спеціально для мене, попала в десятку, тож уже за неї отримую міжнародні призи… Коли є режисер, який довіряє актору, то він тебе запрошує на один, другий фільм, і ми відчуваємо одне одного, відбувається вібрація душ. Отак, як тут, на Одеській кіностудії, працювала славнозвісна Кіра Муратова. Вона ж мала певну групу своїх акторів, і вона відчувала їх, а вони — її. Тому раптом і з’являлися шедеври.
— Який стан українського кіно нині, як позначилася на ньому війна?
— Кіно різне, і це дуже добре, що воно різне. Є документалки, присвячені війні, беруться за різноманітні теми. А є художнє кіно, зокрема і комедійне. І це правильно. Культура має розвиватися. Є така думка, що, мовляв, не треба витрачатися на кіно, краще купити дрони на ці гроші. А війну ми за що ведемо? За збереження культури! А де ж вона візьметься, коли її не розвивати, коли вона занепаде? Пам’ятаю, у дев’яності зовсім не було грошей, і знімався якийсь один фільм, де Богдан Ступка зіграв гетьмана, і вже думали, що привезуть «Золоту пальмову гілку» з Канн. Але то так не буває. Якість з’являється з кількості. З’явилася молодь, яка спочатку знімала на телефони, за свій кошт, а зараз вони створили потужну хвилю. Вже є дуже велика кількість і операторів, і режисерів, і акторів. І кінопродюсерів, що дуже важливо. Трапляється, фільм знімуть, а потім не розкручують його, а кидають, як безпритульне дитя, і воно нікому не потрібне. А його треба плекати і показувати. Як це: ти зробив товар і не вмієш його продати? Не вміють, бо на це завжди не вистачає грошей. А треба все розраховувати, тому ця професія продюсерська дуже складна, якщо серйозно до неї підходити, а не перетворювати на заробітчанство.
— Багато хто каже, що зараз зарано знімати художнє кіно про цю війну. Мовляв, документальне потрібне, а для художнього має пройти час, все має відстоятися..
— А нащо ви слухаєте такі думки (сміється)? Якщо знімають, то хай знімають! Я знявся не в одному фільмі, за який мені було спочатку ніби соромно, неприємно, бо думав, що це погане кіно. А потім років через десять дивлюся цей фільм і зі здивуванням розумію, що це кіно зафіксувало ту епоху. І вже має цінність тієї зйомки, тієї епохи, що минула. Фільми поступово також заповнюються інакшим життям.
— Фільм про Довженка, на вашу думку, буде цікавий глядачеві, зокрема і за кордоном?
— Головне — це треба знімати! Добрі речі відбуваються. Знімається фільм про Довженка. Запускається проєкт про нашого Дворського (Павло Дворський, український співак і композитор — авт.). Запускається проєкт про знаменитого творця вертольотів Сікорського. Чуєте, які імена? Отож, треба знімати кіно про них — для того, щоб ми «загвоздили» цих лідерів за нами. Люди мають до цього звикати. Треба, щоправда, аби були ті, хто міг би втілити це в кіно.
Усі ми мріємо про добру долю цього фільму. Коли чоловік з жінкою зачинають дитину, то вони ж мріють, що вона буде здорова і щаслива. Заза Буладзе сказав дуже хорошу фразу: «На хард диску у Бога записано всі твори — кіно, театральні, художників, і коли він бачить, що людина вкладає в цю роботу свою душу, робить це чесно, тоді він дає право скачати зі свого хард диску цю роботу». І це він правду сказав!
Бесіду вела Галина ВЛАДИМИРСЬКА