|
|
   |
Я тобою мертва... я тобою...
поросла кудлатою травою
я не чую музики... на ранок
я — розбите скло старих фiранок
я — розiдранi начетверо листи
я — твоє скалiчене «прости»
я — нiчне небажане таксi
босонiжжю по склянiй росi
я — гербарiю квiтки ламкi
неживi, прозорi та легкi
я — забутi поспiхом книжки
береги посохлої рiки
я тобою впала долiлиць
боячись iронiї рушниць
я — застиглий погляд у нiкуди
мокре тiло у сльозах застуди
я — брехня у серцi й на вустах
я — стiна в капронових дротах
бiль тупий...
i непотрiбний бiй...
я тобою мертва... мною ти живий...
* * *
Це непотрiбне «завтра» настає.
Двiниця вибухнула. День новий.
Я йду. Мiй коник програє.
Обтрiпаний, обiдраний, кривий.
I перекинутий вiзок серед дерев.
I галасливий крук уже кружля.
Я не змогла. Немає «посеред».
Тепер є тiльки «здалеку». «Здаля».
Я маю йти. Подалi вiд дорiг.
Подалi вiд людей, вiд метушнi.
Цей лiс давно уже горить
Iржавим iскрищем в менi.
У горлi зiрваний дзвiнок
Нiмим фальцетом калата.
Ангелик прошуршав у строк
Рентгеном крiзь усi лiта.
Пiду. Сто вiсiм разiв молю:
Закрий це коло кровотеч.
З’явись i пошепки гукни:
Не йди. Люблю. Не час утеч.