|
|
   |
1908 року співробітник французької кінофірми Пате, уродженець Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) Данько Сахненко заснував власне кіновиробництво. Почав він знімати документальні кінофільми, а по недовгому часі приступив до випуску художніх кінофільмів українською мовою. Д. Сахненко був і спонсором, й адміністратором, і оператором. На посаду режисера запросив Миколу Карповича Садовського (Тобілевича). Перші художні кінострічки за вкраїнською класикою принесли успіх. Це були фільми «Мати-наймичка» та «Наталка-Полтавка». Разом із М. Орловським у них знімалися М. Заньковецька, І. Мар’яненко та С. Паначевський.
Слід зазначити, що відразу за радощами прийшли й неприємності, а саме матеріальні утруднення. Бо й тоді бізнес переслідував мистецтво. До того ж, о тій порі в Києві загострилася боротьба за долю українського професійного стаціонарного музично-драматичного театру. І, ясна річ, Микола Садовський не міг залишитися осторонь.
Минули роки нелегких випробувань і для людини, і для мистецтва. 1929 року кінорежисер ВУФКУ А. Кордюм запросив Миколу Садовського знятися в кінофільмі «Вітер з порогів» (друга назва — «Останній лоцман»). Актор майстерно зіграв головну роль лоцмана Панаса Дзюби. Як згадує А. Кордюм, Садовський не просто опанував, а зжився з лоцманською професією. Навіть коли в ході зйомок необхідно було проплисти глибокою течією, він не дозволив, щоб хтось з досвідчених плавців його підмінив, а сам кинувся у бурхливий вир.
За сюжетом фільму, старий лоцман Панас Дзюба, який виріс на порогах, з обуренням виступає проти будівництва Дніпрельстану, хоча його дочка працює на новобудові. Великий актор не просто перевтілюється в образ, співпереживає з ним події, які розгорнулися на дніпровських порогах. Довгими літніми вечорами просиджує він з дніпровськими лоцманами та рибалками. Там саме, на порогах, Микола Садовський зустрічається з істориком-академіком, дослідником Запорізької Січі Дмитром Яворницьким, який приїхав сфотографувати славетні козацькі пороги перед їхнім затопленням.
Хтозна, про що вели розмову над Дніпром ці два великих сини України. Відомо лише, що обидва дуже побивалися й не раз ставили запитання: кому потрібне затоплення козацьких порогів? Адже по тому, як ще до революції вирили обвідний канал обіч порогів, ріка стала суднохідною аж до Києва. Може, задля будівництва Дніпрельстану? Але ж греблю та електростанцію можна було будувати нижче порогів або вище них. До речі, як доводили деякі інженери, якби збудувати Дніпрогес значно вище за пороги, то й вони збереглися б, й ефект роботи турбін був би значно більшим. Певно, комусь конче треба було позбавити український народ його козацької слави, пам’яті про патріотів-пращурів. Адже народ без його історії — це не народ, а просто — населення.
Чи припускали ці двоє великих українців, що мине час і їхніх онуків також бентежитиме це питання?
До сказаного додам: чи не настав уже час утвердження справедливості? А вона вимагає записати на сторінках історії, що першим кінорежисером українських художніх фільмів був М. Садовський (Тобілевич), а першим оператором українських художніх фільмів — Д. Сахненко.
Олег Олійників