|
|
   |
Я жив тоді в четвертому гуртожитку ОДУ на вулиці Довженка. Одного разу до нас завітав працівник кіностудії і запропонував попрацювати звукооформлювачем. Я погодився. На моє рішення вплинув позитивний досвід деяких моїх однокурсників. Вони отримували за зміну, здається, 3 карбованці. Невеликий кошт, але він слугував суттєвою підмогою студентського бюджету. І це була моя друга зустріч з Одеською кіностудією.
Вперше ж з митцями художнього кіно я опосередковано познайомився в далекому дитинстві. Здається це був 1956 рік. Мій дядько Іван тоді жив на вулиці Виставочній, що біля Дюківського парку. Якось одного чудового дня, коли я з батьком перебував у нього в гостях, ми пішли погуляти до парку. За ініціативи батька, який в минулому служив на флоті, побували в музеї китобійної флотилії. Подивились на розгорнуту поруч виставку гарпунів і вражаючу щелепу кашалота, добутого промисловцями флотилії «Слава».
А потім спустились сходами до ставка. На одній із алей згуртувався такий собі люд, і відбувалась якась подія. Хоча я був ще малим, але у своєму селі неодноразово ставав очевидцем вияснення хлопчачих стосунків. Але те, що чинилось тут, було поза мого розуміння. Один дядько штовхнув у воду іншого, а третій все це дійство фільмував на камеру.
Поспілкувавшись з одним із тамтешніх роззяв, дядько Іван пояснив: «Йдуть зйомки фільму «Весна на Зарічній вулиці». Це вже згодом, мені стало відомо, що післявоєнною реконструкцією парку відразу скористалися режисери Фелікс Міронер і Марлен Хуцієв, які зняли в ньому багато сцен відомого фільму. Але тоді я ще нічого не знав про умовності мистецтва…
Втім повернімося до мого «другого пришестя» до кінематографу. І ось я, нарешті, на «кухні» кіностудії. Тут готувались такі «смачні страви», як: «Вертикаль», «Зелений фургон», «Два Федори».
Зал озвучки. Спартанська обстановка. На стіні — білий екран. Здається, на підлозі — тонкий лист заліза. Імітація палуби. Ми будемо озвучувати фільм «Море нашої надії». Цілком «виробнича» тематика. Отримавши сигнал SOS, команда судна «Миколаїв» приступає до рятування палаючого ліберійського суховантажу. В цей же час, на березі назріває інша конфліктна ситуація. Кохана жінка капітана Гринька думає вийти заміж за іншого. А керівництво погрожує звільненням за помилки.
Взагалі-то мене не полишали сумніви щодо необхідності озвучування кіно. Я вважав, що німе кіно витискало з людини такі емоції, які звуковому кіно і не снились…
Мої обов’язки були прості. Але, як і в кожній професії, тут головним було слово. Воно звучало так — «синхронно». Я повинен був створювати звуки одночасно з діями, що відбувались на екрані. Якщо хтось наливав воду до склянки, я водночас повинен був робити теж саме. Якщо Петрухін падав на палубу, я в ту же мить жбурляв на металевий лист, наповнений невідомо чим, але в міру важкенький мішок. Запізнись я на секунду — і звук уже йшов після дії. Поспіши я ледь-ледь — і звук передував би вчинку…
Я до цих пір не знаю, що таке «оформити звук», але назва професії, якою я займався певний час в тому далекому 1971 році, мені подобається й зараз. Вона була такою ж одеською, як бруківка біля кіностудії, чи море, що синіло за Пролетарським (нині Французьким) бульваром. Море нашої надії…
Євгеній ГОДОВАНИЙ