|
|
   |
Відомо, що Леся Українка неодноразово відвідувала Одесу. Пропоную згадати її перший приїзд до нашого міста та лікування на березі Хаджибейського лиману у 1888 та 1889 роках.
З раннього віку Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток. У 1888 році, невдовзі після народження молодшої сестри Ісидори, поетеса разом із матір’ю вирушила на консультацію до Варшави. Лікарі відмовилися робити операцію, але для хворої правої ноги виготовили ортопедичний апарат, який дозволяв їй ходити без болю та сторонньої допомоги. Також лікарі рекомендували морські купання.
Уже в липні 1888 року Леся з батьком вперше приїхала до Одеси на лікування. Мешкала вона у родині бібліографа, літературознавця, етнографа, перекладача, юриста та громадського діяча Михайла Федоровича Комарова, який був знайомий з батьками Лесі Українки з початку 1880-х років, коли працював у Києві адвокатом і тісно спілкувався з київськими громадівцями, серед яких були Петро Косач та Олена Пчілка (літературний псевдонім Ольги Драгоманової-Косач).
Комарови в Одесі жили у будинку Григорія Залужного на розі вулиць Поштової (нині — Святослава Караванського) та Катерининської (нині — Європейської). На фасаді цієї будівлі згодом були встановлені меморіальні дошки на честь Михайла Комарова та Лесі Українки. Саме тут Леся подружилася із дітьми Комарова: Галиною, Любов’ю, Вірою, Маргаритою та Богданом. Разом з ними Леся знайомилася з містом.
Її улюбленими місцями для прогулянок в Одесі були Миколаївський бульвар (нині — Приморський бульвар), Олександрівський парк (нині — парк імені Шевченка) та Ланжерон. З кожного з цих місць вона могла насолоджуватися видом на Чорне море, яке відразу зачарувало юну дівчину.
Лікувати поетесу вирішили не морськими ваннами, а лиманними. Вже п’ять років до Хаджибейського курорту можна було дістатися паровим трамваєм, який відходив із центру міста. Саме на ньому Леся, проїжджаючи повз старовинні печерні будинки та козацьке кладовище, вирушила на лікування до лиману.
Що собою являв Хаджибейський курорт на той час? У цьому допоможе розібратися «Путівник Одесою та її околицями», виданий Володимиром Скіданом у 1889 році.
У розділі про Хаджибейський лиман укладач зазначав: «Він значно більший за Андріївський (нині — Куяльницький) лиман і набагато менше заселений (на чверть або втричі). Дачі тут розкинулися на відстані цілих 8 верст і висять на схилах гори, яка наполовину оточує простір лиману. Повітря тут набагато чистіше й свіжіше, ніж на Андріївському лимані, завдяки досить багатій рослинності на дачах. Є хатинки, повністю занурені в зелень. Але найроскішніше місце — це, без будь-яких сумнівів, міська дача. Тут чудовий сад із тінистими алеями. Прохолода наче в густому лісі. Це центральний і найоживленіший пункт Хаджібейського лиману. Тут грязелікувальний заклад, тут також живуть лікарі; поруч аптека. У самій глибині саду елегантний буфет, ресторан і приємні мебльовані кімнати; тут також біля саду розташований вхід і лиманне відділення одеської міської лікарні».
Писав Скідан і про недоліки: «На всіх хворих лише один лікар. Для прогулянок їм визначено дуже тісну межу, що її не перейдеш. Ставлення до них досить безцеремонне, майже навіть грубе. Дуже часто фельдшери й «милосердна» сестра перетворюються на зовсім не «милосердних» осіб, ніби мають справу з дисциплінарним батальйоном… Заклад для грязевих і ранкових ванн залишає бажати ще дуже багатого, з точки зору зручностей і чистоти. Номери тут трохи просторніші й світліші, ніж на Андріївському лимані, але обстановка ще бідніша. Ціни ті самі, що й там».
У перший свій візит поетеса проживала у центральному будинку курорту, який знаходився у парку. Приймала грязеві та ропні ванни, купалася у лимані. Незважаючи на дефіцит лікарів на курорті, лікування призвело до значного покращення здоров’я Лесі Українки.
Вже після закінчення курсу лікування письменниця побувала в Акермані (нині — Білгород-Дністровський). Богдан Комаров згадував: «Закохана в море, Леся часто мріяла звідати його простори, побувати ген там, за обрієм. Нарешті бажання збулось. Закінчилось літо 1888 року, приїхала Олена Пчілка за Лесею. Ось тоді мій батько влаштував на пароплаві подорож до Акермана». Подорож здійснили на пароплаві «Тургенєв». У листі до брата Михайла Леся писала, що Акерманська фортеця злякала її, але відзначила гарний краєвид Дністровського лиману.
Враження від подорожі і від перебування в Одесі відобразилися в циклі поезій «Подорож до моря», який вона присвятила родині Михайла Комарова.
Наступного року Леся знову приїжджає до нашого міста на лікування. Цього разу вона жила неподалік від Хаджибейського парку, на дачі Діалегмено, яку за величезну кількість павуків назвала «Вілою Паучіні».
8 липня Леся писали матері: «Я тут живу благополучно: ніхто мені нічого не вкрав, ніхто мене не зарізав, я не простудилась і грекоси (сім’я Діалегмено — прим. авт.) мене не обижають. Хату завжди замикаю і замок приходиться добре. Найбільш мені пріятно, що в моїй хаті не гаряче (або принаймні не дуже гаряче), бо всі, кого не спитаю, просто погибають від жари по своїх домівках. Тут спекота страшенна, по 30° буває в 7 годин вечора! дощ ні разу не йшов з того часу, як я тут. По вечерах, після страшно гарячих днів, на небі спалахують зірниці, немов тиї блискавки; вчора я годин зо дві стояла і дивилась на їх. Вдень тут курява страшенна, і земля, розпікаючись на сонці, дуже білою видається, од цього всього мені стали трохи боліть очі, непріятно це, але що ж робить, на те ж і тут сижу, щоб було гаряче. Однак вчора доктор, як я була у нього, сказав, що для мене «усиленной жары и потения отнюдь не требуется». Нічого нового він мені не сказав: ванни тіж самі, температури тієї ж самої, ходить на їх, коли вгодно, хоч рано, хоч пізно, все одно, бо завжді натовп великий і завжді приходиться довго ждать, коли не прийди, — я вже в різні часи пробувала. З ваннів у парк рідко хожу, — не хочеться пектись кілька лишнів кроків та й боюся я над тією водою ходить, бо побачила там раз гадюку чорну, велику, і от тепер «ай, боюся!». Дехто з дачників каже, що на тих дачах, що на горі, теж єсть гадюки, та тут, на сій дачі, теж одну недавно забили; отож я тепер уже й у тій альтаночці, на тому полукруглому поетичному каміню опасаюсь розсідатись — щоб часом Олегова доля не спостигла. Нехай Кох пригадує картинку з Олегом «в Русских людях». Дуже стережусь я тепер цеї погані, цур їй! Нехай там і Кох стережеться і не дуже то ноги росою вимиває».
В наступному листі Леся писала матері, що вже не бачила гадюк, ймовірно із-за спеки, але тепер її лякали собаки, яких поспускали з цепів. Спека не відступала: «Кажуть, що моряки, повернувшись з Африки і навіть з екватора, говорили, що там не так жарко, як тут, у Одесі. Тропіки переїхали на лиман!.. Всюди панують матроські костюми, віяла, зонтікі, содова вода і морожене, прикащики в магазинах стоять з пальмовими віяльцями. Я купила за 10 копійок спасення душі, себто віяльце».
Письменниця, як і минулого року, відвідувала міські купальні на березі лиману, незважаючи на великі хвилі. Купальня Діалегмено їй не подобалася: «…в хазяйській дуже погано: будка стоїть прямо на березі, і до неї дуже довго треба йти з мокрим в’юном на тілі, а у нас тепер вітри бувають дуже великі, то воно й простудитись недовго».
Саме на Хаджибейському курорті Леся, її брат Михайло та Маргарита Комарова разом сфотографувалися. З Маргаритою, яку Леся називала Ґретхен, як героїню її улюбленого «Фауста» Ґете, дружба триватиме до кінця життя письменниці.
Під час лікування Леся читала збірник французької поезії в оригіналі Perles de la poеsie, який їй подарував Михайло Драгоманов. Напередодні мати письменниці переслала його доньці за адресою Комарових в Одесі.
Після лиманного лікування вона мешкала у Комарових. Сестра Лесі Ольга Косач-Кривинюк згадувала: «Здається (не можу напевне зовсім пригадати), що під час цього нашого перебування в Одесі в господі у Комарових улаштували (найбільше Леся заходжувалася і працювала коло його улаштування) живі картини. Виконавцями були Маргарита, Люба та Віра Комарови, я й Міша. Леся ж була автором і костюмером». Як і минулого року, Леся Українка з друзями гуляла вулицями міста: відвідувала грецьку та вірменську церкви, синагогу, слухала гру на органі у костелі, ще раз побувала в Акермані.
12 жовтня 1889 року Леся знову приїхала в Одесу. Цього разу вона лікувалася у доктора Вальтуха, але, на жаль, після курсу масажу в ортопедичному закладі у поетеси виникло загострення хвороби.
Письменниця і надалі відвідувала Одесу, але на Хаджибейському лимані вже не лікувалася.
Востаннє Леся приїхала в наше місто у травні 1913 року, а вже 19 липня (за старим стилем) того ж року серце письменниці Лесі Українки перестало битися. Її іменем названо одну з вулиць Одеси в нинішньому Пересипському районі; також один із палаців культури носить ім’я Лесі Українки. У 2012 році пам’ятник поетесі було встановлено біля педагогічного коледжу в Білгороді-Дністровському.
У 2024 році проспект Гагаріна та парк Космонавтів були перейменовані відповідно на проспект Лесі Українки та парк Лесі Українки; на території останнього планується встановити пам’ятник поетесі.
Андрій КРАНТОВ