|
|
   |
15 листопада 2025 року у Всесвітньому клубі одеситів відбулася презентація моєї книги, яку я назвав «Моє море». Народу прийшло багато: телебачення, журналісти, читачі моїх книжок. Коли я закінчив розповідь про нову роботу, один із журналістів запитав: «Ви багато років плавали на судах ЧМП, потрапляли в різні шторми. Який з них найбільше запам’ятався вам?».
Так, штормів на моїй пам’яті вистачало. Але був один, про який пам’ятаєш усе життя.
Наша країна вже була незалежною. Судна Чорноморського пароплавства ходили не під червоними радянськими прапорами, а під жовто-блакитними незалежної України. Але суден цих ставало дедалі менше. Частину з них розпродали, а частина переходила під управління іноземних судноплавних компаній.
Теплохід «Аркадій Гайдар», на якому я працював багато років, продали в Індії на металобрухт. Кілька місяців я ходив без роботи, і раптом мені запропонували летіти до Китаю, де на ремонті стояв теплохід «Петр Ємцов». Це було одно з 28 серійних суден, побудованих на Миколаївському суднобудівному заводі і названих на честь 28 героїв-панфілівців, які в страшному листопаді 1941 року — так розповідала офіційна історія — затримали німецькі танки, що рвалися до Москви.
За радянських часів, коли було збудовано ці судна, завод отримав Державну премію. Умови для екіпажу на «героях-панфілівцях» були чудовими. Кожне судно цієї серії мало спортзал, плавальний басейн, а рядовий склад — матроси та мотористи — кожен невелику, але затишну каюту. Крім усього, ці судна були автоматизовані.
Все було гаразд. Але будівельники судна не врахували головного: дизель-генератори, встановлені на цих судах, не забезпечували належну потужність, і за включенням будь-якого додаткового механізму судно знеструмлювалося. Все це з’ясували у процесі експлуатації. Але щось переробляти було пізно: вже відгриміли статті у всіх центральних газетах. Будівельники, окрім Державної премії, були відзначені орденами та медалями. Визнавати цю помилку ніхто не хотів, а страждали моряки.
За радянських часів неприємні події замовчувалися. Так, наприклад, намагалися приховати катастрофу на Чорнобильській АЕС, ніколи не згадували про аварії на залізницях та авіакатастрофи. Так було із суднами серії «28 героїв-панфілівців».
Теплохід «Петр Ємцов» стояв на ремонті в китайському порту Тяньзінь. Я прилетів змінити хворого старшого механіка. Китайці ремонтували головний двигун та допоміжні механізми. Перекладачем у мене був китаєць, який просив називати його коротко — Ци. Він вільно говорив російською мовою, оскільки закінчив у Ленінграді суднобудівний інститут і там же захистив кандидатську дисертацію.
Щоранку у мене в каюті збиралися китайці: виконроб, бригадири та інші фахівці, які керували ремонтом судна. Спочатку вони здавались мені на одне обличчя, але, працюючи з ними, я зрозумів, що вони всі різні. Коли я сказав про це своєму перекладачеві, він відповів, що й ми, європейці, теж здаємося їм на одне обличчя.
Під новий 1993-й ремонт судна закінчився. Морозного ранку
1 січня ми вийшли в Жовте море, отримавши команду йти під навантаження в південнокорейський порт Пусан. Перехід займав 3—4 дні, але першої ж ночі після виходу судна з Китаю розігрався сильний шторм. Качка була така стрімка, що в мене в каюті зірвало письмовий стіл.
І раптом ми знеструмилися. Головний двигун затих, і судно втратило хід. Схопивши ручний ліхтар, я побіг у машинне відділення, де в повній темряві чулися голоси механіків, які намагалися завести дизель-генератор, що зупинився. Підсвічуючи ліхтариком машинне відділення, спустився вахтовий матрос і закричав: «Капітан каже, що нас несе на скелі, постарайтеся якнайшвидше дати хід — інакше загинемо!».
Від качки важко було стояти на ногах, але механіки робили все можливе, щоб запустити дизель-генератор. Я уявив на мить близькість прибережних скель, об які ось-ось удариться судно, і тоді...
Але не хотілося думати, що буде тоді. Завдяки героїчним зусиллям механіків дизель-генератор запрацював — з’явилося світло. Ми запустили головний двигун, і я подумки бачив, як судно, отримавши хід, віддаляється від берегових скель.
Через кілька днів ми прийшли до Пусана, але пережите тієї ночі в Жовтому морі довго не відпускало мене. І хоч потім були ще шторми, але той у Жовтому морі запам’ятався на все життя.
Аркадій ХАСІН