Одеса — колиска прогресу

Новий 1873 рік ураганом увірвався в Одесу: 2 січня міський театр, шедевр синьйора Фраполлі, перетворився на шалене вогнище. Три дні палало... Врешті-решт залишилось лише згарище та почорнілі стіни. Відновлювати будівлю вважали недоцільним, адже легше було збудувати новий театр, ще й такий, щоб уся Російська імперія заніміла від заздрощів.

Міська дума, як ведеться, влаштовує карусель конкурсу на кращий проєкт. Перемогу здобувають два австрійські зодчі, Фельнер та Гельмер, чиї креслення обіцяли не лише красу, але й натяк на європейську розкіш. Будівництво завирувало, однак виникає питання, на яке не знали відповідь навіть одеські купці: як і чим освітлювати цю велич інженерної думки? Газові ліхтарі загрожували новою пожежею, а електрика, як засвідчує досвід, була розкішшю для мільйонерів: у 1880 році дехто Гренберг, інженер, освітив Миколаївський бульвар десятьма ліхтарями, однак гаманець швидко обмілів, сказав «до побачення», і ліхтарі канули в Лету.

Саме тоді на сцену, наче Остап Бендер, з новим грандіозним планом виходить Микола Умов, фізик, чиї очі палали ідеєю, яка змушувала фінансистів тріпотіти. «Панове, — заявив він на засіданні міського управління, — збудуймо електростанцію зі змінним струмом! Не лише для театру, а для усіх, хто хоче жити зі світлом, а не зі свічками!». А трохи згодом додав, неначе випадково: «Є в Австро-Угорщині чудо-машина — це трансформатор, який створили три генії: Циперновський, Дери та Блати». Одеська дума, яка звикла до одеських авантюр, замислилась, однак авторитет професора та перспектива прибутку від приватних будинків зробили свою справу.

Тендер виграла австрійська фірма Ganz & Co., яка запросила копійки, порівняно з конкурентами. Очолювати втілення задуму приїхав сам Микша Дери, один із батьків трансформатора, людина, яка, судячи з усього, могла вмовити навіть лампочку горіти безкоштовно. Щоб не обтяжувати слух театралів шумом та димом, електростанцію вирішили збудувати в двох з половиною кілометрах від театру, на вулиці Старопортофранківській, 10. Так Одеса стала власницею першої в Російській імперії, четвертою у світі електростанції змінного струму!

138 років тому, 1 жовтня 1887 року новенький театр, який виблискував, наче діамант у короні, відчинив двері та запросив перших відвідувачів. Майже дві тисячі електричних ламп освітлювали сцену, партер, ложі та фойе. Глядачі затамували подих, коли світло в залі плавно згасло під звуки увертюри — це вперше був застосований модулятор світлових ефектів, встановлений одразу на сцені. Вогні так само плавно запалювались після кожного акту, створюючи чарівну атмосферу.

Цей день став святом не лише для театралів, але і для енергетиків, які, потираючи руки, підраховували майбутні прибутки. Дроти від станції потягнулись у будинки місцевих багатіїв, а «Гранд-готель» був освітлений трьома сотнями ламп, які отримували живлення через трансформатор на горищі, — ну просто електричний цирк! Новина про успіх задуму та 5 тисяч рублів річного прибутку швидко поширилася в Росії. Царське Село, Москва, Петербург — всі почали масово будувати власні електростанції, однак одеська, яка працювала на привезеному англійському вугіллі, все одно залишалась найекономнішою. Листи з проханнями поділитися досвідом засипали Одесу, а бургомістр Відня особисто просив в одеситів поради для свого міста.

Однак Одеса не зупинилась на досягнутому. У порту, на гроші робітників та місцевих жителів, виросла ще одна електростанція. І тут почалось найцікавіше: вирішили освітити сигнальні вогні на хвилерізах біля вихода з порту. Однак постає питання: як підвести струм через море? Одеські інженери, із властивою їм сміливістю, заявили: «Прокладемо кабель під водою!». Водолази, долаючи втому та нелюдські труднощі, кілька днів тягнули броньований кабель на глибині 10 метрів від Рейдового молу до хвилерізів. Так Одеса подарувала світу перший підводний електричний кабель — і це, слід зазначити, без усіляких Остапів Бендерів, а виключно на чистому ентузіазмі та кмітливості.

Олег ТКАЧЕНКО