|
|
   |
Шістнадцятого липня 1990 року для мене назавжди залишиться днем, коли історія й особиста відповідальність злилися воєдино. Я мав честь бути серед депутатів Верховної Ради, які проголосували за Декларацію про державний суверенітет України, документ, що став підмурівком нашої незалежності.
Ці рядки не є академічним аналізом, це спроба передати атмосферу того часу, пригадати людей, рішення, сумніви й надії, які супроводжували нас на шляху до утвердження державності. Це жива пам’ять учасника подій, яка збереглася крізь десятиліття. З кожним роком дедалі більше усвідомлюю, наскільки той день був поворотним не лише для долі нашої країни, а й для мене особисто.
Політика увійшла в моє життя несподівано. Намір балотуватися до Верховної Ради виник не як результат багаторічної мрії чи стратегії, це була радше випадковість, або, точніше, низка обставин, які на перший погляд здавалися розрізненими й безсенсовими, але згодом склалися у логічний ланцюг, що змінив мою долю. На той час я вже був досить відомим і визнаним у своїй галузі вченим. Політикою цікавився, як і більшість інтелігентних людей того періоду, уважно спостерігав, читав, аналізував, але мене захоплювала наука, дослідження, відкриття, світ раціонального й доказового, який був для мене рідним.
Випадковість же полягала в тому, що я був безпартійний. У час, коли довіра до партійних структур падала, саме така характеристика відкривала додаткові можливості.
Я довго вагався. Та згодом навіть у моїй родині почали лунати слова, які важко було ігнорувати: «Хто, якщо не ти?». Цей заклик, що прозвучав на тлі стрімкого розпаду Радянського Союзу, політичної та економічної кризи, гіперінфляції, зубожіння населення, зростання безробіття й злочинності, змусив мене задуматися: можливо, саме зараз настав момент, коли треба брати відповідальність не лише в лабораторії, а й за майбутнє країни.
Весна 1990 року вирувала не лише на вулицях, а й у серцях. У кулуарах Верховної Ради вже відчувався тиск змін, хтось ще тримався за «лінію партії», але все більше депутатів починали говорити про незалежність. На той час, коли розпочиналося обговорення цього документа, мало хто міг уявити, яким він зрештою буде. Проте під час розгляду проєктів декларації, який тривав із 28 червня до 16 липня, обраний новий склад Верховної Ради УРСР здійснив стрімку еволюцію від народних депутатів союзної радянської республіки до парламентаріїв фактично незалежної держави. І, як наслідок, навіть представники комуністичної більшості парламенту, які на початку не приховували, що розглядають можливе ухвалення декларації як вимушений крок перед підписанням нового союзного договору, фактично підтримали документ про незалежність України.
Декларацію писали не за одну ніч. Були гарячі дискусії, часто емоційні. Деякі формулювання здавались «занадто сміливими», інші — «недостатньо рішучими». Кожне слово зважувалось. Пам’ятаю, як ми сперечались про фразу «верховенство українських законів над союзними», для декого це була революція, для інших — нарешті, правда.
Попри це, тогочасний склад Верховної Ради, у якій налічувалося 380 членів компартії, ще не міг піти на пропоновані представниками Народної ради радикальні кроки. Але під час постатейного голосування пропонований президією проєкт декларації зазнав величезних змін. Зокрема, було підтримано пропозицію про зміну в назві документа «УРСР» на «Україну».
І, зрештою, до ухваленого конституційною більшістю (355 голосів) тексту декларації було включено фактично всі атрибути державної незалежності: державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території, верховенство Конституції і законів України, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, українське громадянство, право на власні Збройні Сили, формування банківської, цінової, фінансової, митної та податкової систем, власного держбюджету та, за необхідності, своєї грошової одиниці. Документ також чітко визначав, що Україна, як суб’єкт міжнародного права, здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими та торговельними представництвами.
Це рішення стало рішучим поворотом у бік самостійного державного розвитку та фактично похитнуло підвалини радянської імперії. Ми, народні депутати від Одеси, поряд з іншими депутатами безпосередньо не тільки створювали, а й формували державу, її інститути, систему управління, права та обов’язки громадян. Наші звернення до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів стосувалися кризових ситуацій на Одещині, зокрема, забруднення Чорного моря, річок Дністер та Дунай. Вдалося не допустити будівництво в області хімічного комбінату по виробництву фосфорних добрив та сірчаної кислоти.
Отже, 16 липня 1990 року було ухвалено історичний документ, що похитнув радянську імперію зла та заклав основи відновлення державної незалежності України. Ми чітко визначилися з власним вектором розвитку, і понад три десятиліття він є незворотний. Саме на основі Декларації про державний суверенітет було ухвалено Акт проголошення незалежності України. Ніколи й за жодних обставин Україна не зверне зі шляху, визначеного 35 років тому.
Україна є. Україна буде. Україна переможе!
Державний суверенітет для українців більше, ніж просто слова. Сьогодні ми добре знаємо: ніщо так не цінується, як свобода і незалежність, територіальна цілісність, право народу обирати свій шлях інтеграції, адже 11 років ми змушені захищати ці цінності від ворога.
У цій війні ми не просто обстоюємо наш суверенітет, а вже здійснюємо українську місію, яка полягає в захисті правди і демократії від брехні і тиранії. Вірю в нашу перемогу і в те, що ці випробування загартують нас, майбутні покоління не знатимуть, що таке меншовартість, і ніколи не ставитимуть під сумнів цінність свободи та власної ідентичності.
Микола ГОЛОВЕНКО. Академік НАМН України, депутат Верховної Ради України першого скликання, член Асоціації народних депутатів України