|
|
   |
Розбирав днями татовий архів. Потрапила на очі стаття у «Вечірній Одесі». І, як це часто буває, із нізвідки наринули спогади…
1967 рік, мені шість. Ми живемо великою родиною. Я з нетерпінням чекаю щодня листоношу (з товстою сумкою на ремені), який приносить мені яскраву, нетутешню листівку з далекої (але вже й близької) Угорщини.
Поясню. Мій тато Марат Васильович Тетенко брав участь у вікторині «Чи знаєш ти Угорщину», яку організувало Одеське телебачення. Ми всією сім’єю за нього вболівали і дуже раділи, коли він став переможцем. А переможцю належав приз — безкоштовна поїздка до Угорщини (що на ті часи було круто!). І ось тато щодня відправляє мені листівку з нового міста, а я на карті відзначаю його маршрут. Саме з того часу рідними для мене стали назви Будапешт, Сегед, Печ, Балатон і навіть Дунауйварош і Секешфехервар, які важко вимовляти.
До речі, це татове захоплення виявилося «заразним». Подорослішавши, я брав участь у кількох конкурсах і теж, як переможець, безкоштовно з’їздив до Угорщини та Чехословаччини. А для мами ми з татом виграли поїздку до Польщі (її першу та єдину закордонну поїздку).
І ось, виявляється, під час перебування у Сегеді (місті — побратимі Одеси) тато побував у музеї Ференца Мори. Це один із найбільших угорських письменників. І раптом на одному зі стендів батько побачив фотографії зі знайомими обличчями з його далекого минулого! Тато згадав, як учнем 2-го класу спостерігав за роботою кінознімальної групи, яка у 1935 році знімала якийсь фільм на схилах поряд із його рідним будинком на вулиці Гоголя. Він навіть познайомився там із хлопчиськом, який грав головну роль. І кілька разів бачив на знімальному майданчику сивого статного чоловіка, до слів якого всі уважно прислухалися.
Ось кадри з цього фільму виробництва Одеської кіностудії тато й побачив на стенді. Кадр з тим самим хлопчиськом і з тим самим сивим чоловіком. Співробітники музею назвали батькові ім’я чоловіка — Бела Балаш. Цей відомий в Угорщині письменник, поет, драматург, сценарист, теоретик кіно, доктор філософських наук, виявився уродженцем Сегеда.
Оскільки тато все життя працював зі словом, інформацією, книгами, у різних бібліотеках міста, він не міг пройти повз такий сюжет, який підкидало йому саме життя. Він «загорівся» ідеєю написати статтю — про Бела Балаша, про ще одну ниточку, яка пов’язує побратимів Одесу та Сегед, про той фільм, свідком зйомок якого у дитинстві він був.
Він збирав матеріали для цієї статті сім років (з жовтня 1967 р. по травень 1974 р.). Сама стаття «Громадянин Сегеда та Одеси» вийшла у «Вечірній Одесі» 30 травня 1974 року. У татовому архіві збереглися ті численні матеріали, які він ретельно збирав. Робота схожа на ту, яку зараз проводять журналісти-розслідувачі.
Спочатку, з усією властивою татові ґрунтовністю, був складений докладний і великий план роботи, який по ходу справи уточнювався і доповнювався, де тато намітив усі можливі джерела інформації: як про самого Бела Балаша, так і про фільм, кадр з якого потім проілюстрував статтю у «Вечірці». Основою стали матеріали, які для нього люб’язно скопіювали в музеї в Сегеді. У плані були учаснлідники кіно, архів «Держфільмофонду» та Одеської кіностудії, редакція угорської газети.
Зараз це важко уявити — адже тоді не було Інтернету, а з часу зйомок фільму пройшло вже більше 30 (!) років. Батькові потрібно було знайти адреси багатьох людей, які тепер жили у різних містах, адреси організацій, які розташовувалися у різних країнах. Написати їм листи (іноді, неодноразово — з уточненням отриманих даних). Потім узагальнити отриману інформацію, перекласти з угорського лист від угорських друзів. Такий великий матеріал, безпосередньо пов’язаний у тому числі і з історією одеського кінематографа, послужив основою для ще однієї татової статті — про історію створення Одеської кіностудії.
Із листування з «Держфільмофондом» з’ясувалося, що в його архіві зберігається копія фільму. Фільм називався «Карл Бруннер» за ім’ям головного героя. І сегедський музей із батьковою допомогою замовив для своїх архівів екземпляр фільму. Татові вдалося отримати фотографії кількох кадрів. Зненацька для істориків одеського кіновиробництва з’ясувалося, що Бела Балаш і сам знявся в епізоді цього фільму. Але оскільки епізод у остаточну версію картини не увійшов, то в нашій країні ніхто й не знав про це. Сегедські друзі надіслали фото з кадром цього епізоду. Саме цією фотографією тато проілюстрував статтю у «Вечірній Одесі». Декілька фотоматеріалів знайшлося і в архіві Одеської кіностудії.
Рідкісну фотографію з більшою частиною кінознімальної групи, яку тато теж отримав із Сегеда, він пізніше передав до архіву кіностудії (там такої не було). Прикмета на той час — заштриховане ручкою обличчя одного з учасників групи (він був визнаний «ворогом народу»).
Підсумком проведеної татом дослідницької роботи стала не одна стаття у «Вечірній Одесі», але й багато унікальних матеріалів, які тато передав як до сегедського музею, так і до архіву Одеської кіностудії та до Одеського краєзнавчого музею.
Сергій ТЕТЕНКО