За гуманизм, за демократию, за гражданское и национальное согласие!
Общественно-политическая газета
Газета «Вечерняя Одесса»
RSS

Далекое-близкое

Колонтаївська, 26

№97—98 (11337—11338) // 07 декабря 2023 г.

Мій двір

До приємного завжди хочеться повертатися.

Через десятки років після переїзду в новий будинок мені дуже захотілося відвідати двір своєї юності. І одного осіннього ранку я приїхав на ближню Молдаванку. Моя вулиця, якою колись до ночі гуркотів старий, спарений трамвай з червоним №5, починалася на розі вулиці Старопортофранківської. Від неї, пройшовши у бік автовокзалу декілька кварталів, я побачив свій дім. Він зазнав ще більшого занепаду, але все-таки тримався.

На моє щастя ворота були відкриті. «Хоч би когось із колишніх сусідів застати», — про себе сказав я. В голові пригадувалися їхні імена, прізвища: Белінські, Ковалішини, Церна, Стадник, Кукленко, Собченко, Троїцькі… Хвилююсь. Проходжу в тишу двору. Тоді, в 70—80-ті роки, вже у воріт хтось із літніх мешканок зупиняв незнайомця запитанням: «Ви до кого?». Пенсіонерки добре слідкували за чужаками та речами, що сохли на мотузках. Але з часом все змінилося. Відсутність людей посилює відчуття занепаду двору.

Ондо ліворуч у дворі бачу двері нашої квартири. До помешкання ведуть ті ж залізні сходи. А ось сучасні залізобетонні сходові марші на другий поверх. На цьому місті стояв флігель з чавунними сходами заводу В. Мюльнера. Літньої ночі 1978 року флігель обвалився, поховавши під собою красиві чавунні щаблі. Мешканці двору вибігли з квартир — думали землетрус. Люди на верхньому поверсі потрапили у пастку — сходи зруйновані. Жінки розпочали панікувати. У цей момент у клубах пилу над руїнами черепашника та металу, наче на імпровізованій сцені, з’явився дядя Діма. Він був худий, високий, носив сірий костюм і золоті окуляри на червоному носі. А ще казали, що він оперний співак. Сусід театрально став на краю обвалу і заспівав арію про те, як йому потрапити в дворовий нужник. Соло викликало сміх. Хтось на радощах навіть припустив, що нарешті будинок знесуть і всім дадуть нові квартири. Але цього не сталося.

Ми продовжували дорослішати в нашому дворі. На очах розквітали наші дівчата. Розпочиналися романтичні юнацькі пригоди. Правда, вечорами посидіти на першому дворі було складно. Місце з лавками і столиком під виноградом займали дорослі чоловіки нашого двору. До глибокої ночі вони грали то в доміно, то в шахи. Доходило до того, що опівночі виходила чиясь знервована дружина й, викрутивши лампочку, казала: «Турнір закінчено!». І чоловіки слухняно розходилися по своїх квартирах. На дальньому дворі теж було одне затишне місце з лавкою під густим виноградом. Але біля того місця був вхід в таємничі катакомби. Вони завжди викликали суміш почуття небезпеки й авантюрної відваги. Зазвичай, ввечері дівчатам на дальній двір забороняли ходити. Особливо з хлопцями. А якщо навіть таке траплялося, то пильні бабусі завжди були напоготові. Як тільки вони бачили, що, на їх погляд, назріває щось підозріле, неминуче звучала сурова команда: Віка, Оля, Зоя, Альона, Жанна, Свєта — марш додому!

Прийшов травень 1979 року. Всім двором мене проводжали в армію. В цьому заході брали участь майже всі сусіди. За фахом всі різні. А саме: будівельники, токарі, медики, водії, художники, правоохоронці, робітники пошти, торгівлі, викладачі, моряки і музиканти. Але така строкатість ніяк не заважала наданню допомоги моїм батькам у підготовці свята. Чоловіки згуртовано і скоро побудували по центру двору міцний, великий шалаш, прикрасили його стіни доріжками, килимами, встановили столи, лавки, під’єднали додаткове світло, увімкнули музичну апаратуру. Жінки поралися на кухнях, готували смачні страви, сервірували столи, прикрашали приміщення квітами.

На вечір приїхали мої дідусь і бабуся. Усі з повагою дивилися на сивого дідуся, у якого на піджаку виблискував орден Слави. Всі запрошені зібралися у призначений час. Столи ломилися від їжі та напоїв. Розпочався багатолюдний банкет. Проголошували тости, бажали добра й щастя. В теплому повітрі стояв дружній гомін. То тут, то там співали пісні. Незабаром розпочалися танці. Фотографування. Всім весело, радісно, святково. До глибокої ночі музика лунала так гучно, що на її звуки в гості «на вогник» приходили люди з сусідніх будинків і звичайні перехожі. Всіх пригощали. Всім були раді…

А сьогодні тут ні одної живої души. Я пішов із двору, залишивши у дверях моєї колишньої сусідки записку про свій візит.

За воротами стояли екскурсовод і три екскурсанта з мобільними телефонами в руках. Чоловік показав на будинок, з якого я вийшов, і сказав:

— А це дім Фішмана, самі розумієте…

Після його слів я несподівано пригадав розповіді баби Моті — нашої сусідки по малій комуні. Жінка народилася в 90-х роках ХІХ сторіччя, прожила в цьому будинку все життя, жила в кімнатці розміром з ліжко, не любила владу і до кінця свого майже столітнього існування всі старі одеські вулиці називала на дореволюційний лад.

— По-перше, — сказав я групі туристів, — він був німець, а по-друге — не Фішман, а Фішер. Віктор Карлович. Власник шоколадної фабрики, заснованої в Одесі у 1883 році. На його підприємстві працювало 30 робочих. А річний оборот на 1913 рік складав 60000 рублів. Шоколадне виробництво розташовувалося поруч із цим будинком. З 1898 року земельна ділянка з одноповерховим будинком ХІХ сторіччя належала Фішеру. На початку ХХ сторіччя (приблизно 1900—1904 роки) була зроблена надбудова другого поверху особисто для господаря. Ось над нами ми можемо побачити залишки балкона у його великій кімнаті. До речі, саме там випадково знайшли скарб коштовних монет…

А ще додатково повідомив, що знав мешканку будинку бабу Мотю, яка змалку добре запам’ятала директора фабрики (так вона його називала). Фішер всім дітям двору дарував на свята великі солодкі подарунки. Старенька пригадувала, що такого неймовірно смачного шоколаду більше ніколи в житті не їла.

Доля Віктора Фішера після 1914 року невідома.

Екскурсанти здивовані.

— Не дивуйтеся — кожний дім має свою унікальну історію, — сказав я їм. — Не гайте часу, збирайте спогади живих свідків, досліджуйте і зберігайте справжню історію свого міста.

Ось так завершилася зустріч із моїм двором та будинком по вулиці Колонтаївська, 26.

Ігор ПАНОЧИШЕН



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
08/11/2023
Запрошуємо всіх передплатити наші видання на наступний рік, щоб отримувати цікаву та корисну інформацію...
17/07/2024
В Одеській області посівні площі кавунів збільшилися на 108,7%, а посівні площі динь — на 111,1% порівняно з минулим роком, повідомив департамент аграрної політики та продовольства Одеської ОВА...
17/07/2024
На одному з найзавантаженіших КПП Одеської області «Рені — Джурджулешт» завершено роботи з благоустрою території...
17/07/2024
Департамент екології та розвитку рекреаційних зон міста Одеса оголосив про плани будівництва ще одного бюветного комплексу. Його зведуть у Пересипському районі. Вартість робіт оцінили у понад 14 мільйонів гривень...
17/07/2024
До Києва прибули представники Міжнародного валютного фонду. Обговорюватимуть бюджет та податки...
Все новости



Архив номеров
июль 2024:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31


© 2004—2024 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.038