За гуманизм, за демократию, за гражданское и национальное согласие!
Общественно-политическая газета
Газета «Вечерняя Одесса»
RSS

Далекое-близкое

До останнього патрона

№103—104 (11093—11094) // 16 сентября 2021 г.
До останнього патрона

До 100-річчя з дня народження Михайла Логвиненка

Життя — це боротьба, але й слово — це боротьба. Пригадаймо, як лише за одне слово «Україна» постраждав славетний Володимир Сосюра, створивши вірш-гімн «Любіть Україну!». Як пускав слово у світ широкий на крилах пісні Андрій Малишко. Як самовіддано любив і гранив слово-собор Олесь Гончар. Розуміючи творчість як боротьбу, Михайло Логвиненко також обстоював Україну, українське слово і зброєю, і пером, до останнього патрона. Саме так — «До останнього патрона…» я, як співупорядник, назвала посмертну підсумкову книжку мого батька, над якою працював упродовж 1996—2002 років, і яка побачила світ у 2003-му.

У спогадах, нарисах, літературних портретах постають життєві й творчі долі майстрів слова П. Тичини, А. Малишка, М. Бажана, П. Усенка, О. Ільченка, О. Гончара, В. Дрозда та інших близьких духом письменників ХХ сторіччя, котрих автор знав особисто. І це надає оповіді свіжості й безпосередності викладу. До його слова прислухалися і старші, і молодші колеги, я сама чула чимало схвальних відгуків про згадане посмертне видання і від літераторів, і від простих читачів. А відомий літературознавець Володимир П’янов так охарактеризував його творчість: «…був для багатьох взірцем поборника правди, обов’язковості, людської гідності, невтомного працелюбства».

Як і кожен письменник, батько лишив по собі об’ємний домашній архів: сотню листів, листівок, ювілейних телеграм від літераторів, журналістів, фронтовиків, музейних працівників, молодих авторів, читачів, офіційних листів з видавництв, редакцій газет і журналів, повідомлень зі Спілки письменників СРСР, редакцій журналів «Дружба народов», «Новый мир» тощо; документи, пов’язані з його біографією, рукописи статей, рецензій, виступів, вітальні адреси, газети і вирізки з цікавими йому матеріалами, нотатки про важливі події (зокрема про участь Михайла Семеновича у конгресі Міжнародної асоціації літературних критиків, що відбувся в листопаді 1974 року в Будапешті), незліченну кількість книжок із дарчими написами, зокрема від П. Тичини, М. Годованця, С. Олійника, О. Ільченка, В. Кучера, Т. Масенка, Л. Вишеславського та ін.

Тримаю в руках «Автобіографію» М. С. Логвиненка, написану 1961 року. Останнє речення таке: «З 1957-го працюю завідувачем відділу літератури і мистецтва «Робітничої газети». І постав переді мною драматичний інцидент, що стався із сумлінним журналістом згодом, коли він був першим заступником редактора згаданого видання, тоді органу ЦК Компартії України. Під час відсутності відповідального редактора Юхима Лазебника Михайло Семенович підписав номер до друку, де було опубліковано статтю відомого письменника Л. Леонова та журналіста-літератора Б. Рябініна, яка била навідліг по деяких тодішніх високих чиновниках, котрі по-дикунському нищили у природних заповідниках беззахисних тварин, занесених до Червоної книги. Звісно ж, за умов тоталітарного режиму цього не могли не завважити високі чиновники. Тож зчинився галас у відповідь на появу статті з боку посадових керівників республіки. Ось тоді вже й прогримів грім гніву розплати за все — і за публікацію позитивної рецензії В. П’янова на «неблагонадійний» роман О. Гончара «Собор», і за статтю, де згадувалося ім’я вченого, першого президента УНР М. Грушевського, і за позитивний відгук у дискусії на «крамольний» кінофільм «Білий птах з чорною ознакою».

У Спілці письменників. Зліва направо: М. Логвиненко, В. Кочевський, В. Бондар, О. Дяченко
У Спілці письменників. Зліва направо: М. Логвиненко, В. Кочевський, В. Бондар, О. Дяченко

Тож цілком зрозуміло, яким був оргвисновок ЦК КПУ: звільнити з посади заступника відповідального редактора «Робітничої газети». Газети, яку Михайло Семенович разом з іншими колегами відроджував як національно спрямовану, зокрема залучаючи на сторінки «РГ» патріотичні письменницькі сили, що вболівали за долю рідної мови. То був

1970 рік, він став немов рубіжним для самовизначення літературознавця й критика, котрий поринув працею у літературу, досліджуючи її історію, актуальну літературознавчу проблематику, літературний процес на посаді старшого наукового співробітника Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН України.

Якось я поцікавилася у батька, які письменники співробітничали з «Робітничою газетою», коли він працював ще у відділі літератури і мистецтва. Згадав корифея українського гумору Степана Олійника, який свого часу публікував на сторінках «РГ» короткі гостросюжетні гуморески, зокрема цикл віршів «Шахтарям донецьким — хлопцям молодецьким», Максима Рильського, котрий майже щороку залюбки друкував свої твори; деякі з них виявилися гідними збірки «Троянди й виноград», що невдовзі стала хрестоматійною, Олеся Гончара, на чиї твори відгукувалася газета.

А ось мою увагу привернув лист до згаданої газети від Івана Миколайовича Волощука з Одеси, датований серпнем 1966 року. Автор пише, що ім’я та прізвище відповідального редактора Михайла Логвиненка, зазначене наприкінці видання, навело його на спогад про страшні дні початку Великої Вітчизняної. «Це той самий юнак, котрого в нашому селі називали Мишком, і котрого я бачив 25 років тому… 8 серпня 1941-го пополудні над нашим селом з’явилося шість фашистських бомбардувальників, які почали скидати свій смертоносний вантаж на беззахисних людей. Слідом за ними прогриміли «мессершмітти». Всі, хто залишився живим, пішли на ніч у степ, в яри, побоюючись, що німці знову бомбитимуть село. Подалися й ми з матір’ю та сестрою. На тоді я мав 14 років. Ледь дочекавшися світанку, я з трудом став пробиратися через яри та виноградники в село, бо хотілося дізнатися, чи є там німці. І ось я побачив юнака у сірих штанях, з маленькою валізкою в руках, котрий поспішав до тієї дороги, якою всю ніч рухалися наші військові частини на схід. Я став за ним з цікавістю спостерігати. Раптом він зупинився, роззирнувся обличчям до вулиці, ніби прощався з рідним селом, де минуло його дитинство. Це був Мишко! Той самий Мишко, у чию хату вчора влучила фашистська бомба. Там на печі спала його маленька сестричка Галя. Хату знесло, а маленьку Галю, дивом уцілілу, вибуховою хвилею закинуло в піч. Згодом її знайшли й забрали. Потім твердою ходою пішов туди, куди попрямували радянські війська. А за дві години на тій самій дорозі вже рвалися фашистські снаряди… Я пишаюся тим, що маю такого земляка, мужнього воїна, котрий захищав нашу Вітчизну».

Михайло Семенович був близько знайомий з редактором «Вечерней Одессы» Борисом Дерев’янком, який мав бунтівний характер і вважав, що без творчої сміливості, без вічних страждань за точність слова в журналістиці немає чого робити. І сам ішов у наступ проти мафіозних босів, проти тих, хто заважав людям жити, а державі розвиватися. До речі, одна зі статей, вміщених у книжці «До останнього патрона…», називається «Куля для редактора. Сторінки життя і загибелі Бориса Дерев’янка»

Так, справді, Михайло Семенович був родом з Одеського краю, із села Бузинового Іванівського району, в молоді роки працював кореспондентом іванівської райгазети «Сталінським шляхом» (нині «Степові зорі»). Друкувався й на сторінках одеських періодичних видань. Був близько знайомий з редактором «Вечерней Одессы» Борисом Дерев’янком, який мав бунтівний характер і вважав, що без творчої сміливості, без вічних страждань за точність слова в журналістиці немає чого робити. І сам ішов у наступ проти мафіозних босів, проти тих, хто заважав людям жити, а державі розвиватися. Знався також із Федором Павловичем, батьком Бориса Федоровича, котрий мав багатий життєвий досвід. До речі, одна зі статей, вміщених у книжці «До останнього патрона…», називається «Куля для редактора. Сторінки життя і загибелі Бориса Дерев’янка».

А літнього ранку 1941-го, як і згадував вище автор листа, буквально з редакції газети двадцятирічному юнакові, як і багатьом його ровесникам, довелося зробити перший крок у полум’я війни, що змусила журналістів стати солдатами, змінити пера на гвинтівки, автомати, кулемети, гармати…

Жорстока війна хоч і спресувала життя воїна до єдиної точки — здобуття жаданої перемоги, все ж Михайло Семенович не забував про своє покликання: у перепочинках між боями дописував до армійських газет, розповідаючи про подвиги товаришів по зброї, а також надсилав для публікації вірші, які почав писати ще в шкільні роки. Одного разу він надіслав вірш у газету «Красная Армия» і невдовзі одержав лист від Євгена Долматовського з дружньою підтримкою і напуттям. Це була лише проба пера, молодий автор прагнув відобразити у відсвіті вогню великих битв за Батьківщину власні переживання.

На війні як на війні. Саме в цей грозовий час зійшлися долі мого батька Михайла і мами Катерини, тоді фронтової медсестри, яка врятувала життя не одному пораненому бійцеві, витягнувши його з вогняного пекла. Їм суджено було спізнати справжнє кохання. В архіві збереглося кілька фронтових листів і декілька віршів, написаних ручкою і олівцем у 1943—1945 роках. В одному з них постає зворушливий образ хустинки, яку дівчина закохано вклала поміж сторінок похідної книжки молодого воїна. До речі, моя мама мала хороший естетичний смак і завжди була першим поціновувачем написаного батьковим пером.

М. Логвиненко обговорює літературні проблеми з П. Тичиною. Одеса, 1961 р.
М. Логвиненко обговорює літературні проблеми з П. Тичиною. Одеса, 1961 р.

Набутий воєнний досвід, фронтові переживання сприяли подальшій роботі над літературно-критичними нарисами й науковими дослідженнями «Микола Островський — художник слова» (1956), «Правда і характер. Думки про сучасну прозу» (1962), «Література і наука» (1965), «Людина в суспільстві і літературі» (1969), «Натан Рибак» (1972), «Художник у сучасному світі» (1973) та низкою статей.

Один з листів до редакції «Робітничої газети» було адресовано М. Логвиненку з позначкою «Особисто». Який же несподіваний і зворушливий! За ним стояла доля добродія Юрія Логвиненка із Черкаської області, котрий виховувався в дитбудинку та мав крихку надію в особі Михайла Семеновича знайти свого брата. Той залишив його маленьким, коли пішов в армію 1942 року. Але його сподівання не справдилося: то був звичайний збіг однакових імен і прізвищ.

В архіві мого батька залишилося чимало матеріалів, присвячених творчій біографії Миколи Островського. У дослідженні «Хто він, Павло Корчагін? Або чому ми не читали в повному обсязі роман «Як гартувалася сталь», опублікований у вищезгаданій книжці, автор розкрив перед читачем справжнього, українського М. Островського, знімаючи з його постаті липкі ідеологічні стереотипи, скрупульозно досліджуючи текст роману, в який грубо втручалися редактори системи. Було доведено, що твір зазнав жорстких купюр — особливо скорочувалися ті місця, де йшлося про Петлюру та й узагалі про перебіг подій громадянської війни. Тобто, від громадськості було заховано авторський варіант роману «Як гартувалася сталь», що обійшов світ у спотвореній формі. Головне в образі Корчагіна — не комсомольська звитяга, приправлена комуністичними гаслами (то лише оболонка), а віра. Віра в ідеали (в наш час це національна ідея вільної України), невтримне бажання до останку віддати полум’я свого серця людям, народові, а не «верхам».

Невтомний літературознавець мріяв видати нову, правдиву версію роману про Павла Корчагіна, знайшов текст письменника, виданий українською мовою, та не знайшов зацікавлених спонсорів. Як прикро. Адже за умови видання первісної редакції роману сучасний читач уже не сприйматиме цей твір «во славу російської літератури», бо дізнається зі статті М. Логвиненка, яка могла би стати передмовою до видання, що автор роману «Як гартувалася сталь» у розмові з письменником Н. Рибаком збуджено наголосив: «Я — українець, чорт забирай! Хоч би що там говорили, а від України мене не відірвати — хай знають про це мої читачі».

І на останок не можу не згадати про батькову домашню бібліотеку, яку він з любов’ю складав протягом десятиліть. Що ж, у габаритах навіть трикімнатної квартири було не в змозі вмістити придбані й подаровані книжки, тож частину довелося відвезти на дачу. На чільному місці, звісно, класика художньої літератури, також чимало видань з філософії, різних галузей науки, мистецтва, біографічні твори про видатних людей. Тут зберігаються, зокрема, й раритетні видання, здійснені ще за життя Лесі Українки, О. Пушкіна, М. Гоголя, О. Герцена, Е. М. Ремарка, філософа Е. Ротердамського тощо.

Він залишив по собі не лише творчу спадщину, домашню бібліотеку, а й любов до літератури, до книжки й до праці. І його творчі «патрони» досі влучають у ціль.

Олена ЛОГВИНЕНКО



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
01/12/2021
На заседании исполкома горсовета утверждена «Схема зонирования местоположений электросамокатов и других индивидуальных электрических средств передвижения на объектах благоустройства г. Одессы»...
01/12/2021
Сотрудники КУ «СМЭП» модернизировали светофоры на перекрестках улиц Польской и Жуковского, Канатной и Пантелеймоновской. Об этом сообщили в пресс-службе Одесского горсовета. Вместо старых ламповых установили современные LED-светофоры и новые опоры...
01/12/2021
Катера украинских Военно-Морских Сил «Сумы» и «Фастов», переданные правительством США ВСУ, провели 30 ноября ходовые испытания в Чёрном море...
01/12/2021
В украинских магазинах с 10 декабря одноразовые пластиковые пакеты станут платными. Их будут продавать по цене от 2 до 3 гривен за штуку...
01/12/2021
Прогноз погоды в Одессе 3—9 декабря
Все новости



Архив номеров
декабрь 2021:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31


© 2004—2021 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.028