За гуманизм, за демократию, за гражданское и национальное согласие!
Общественно-политическая газета
Газета «Вечерняя Одесса»
RSS

Далекое-близкое

З Ойкумени Самосудів

№23 (10578) // 27 февраля 2018 г.
З Ойкумени Самосудів

15 лютого минуло 75 років від дня народження відомого українського прозаїка, літературознавця Анатолія Колісниченка (1943—2015), автора майже двох десятків книг прози, лауреата престижних літературних премій імені Юрія Яновського і Олеся Гончара, кандидата філологічних наук.

Якою ж творчо потужною поставала українська залога Одеської організації Спілки письменників від 60-х років минулого століття й до кінця другого мілленіуму! Василь Барладяну, Віталій Березінський, Григорій В’язовський, Володимир Гетьман, Георгій Горст, Борис Дерев’янко, Іван Дузь, Григорій Зленко, Володимир Іванович, Степан Ковганюк, Анатолій Колісниченко, Антон Михайлевський, Валентин Мороз, Борис Нечерда, Володимир Невмитий, Андрій Недзвідський, Олег Олійників, Микола Палієнко, Василь Півень, Олекса Різниченко, Володимир Рутківський, Василь Сагайдак, Станіслав Стриженюк, Богдан Сушинський, Василь Фащенко, Тарас Федюк, Михайло Циба, Дмитро Шупта, Олекса Шеренговий... Майстри художнього слова, унікальні публіцисти, критики, могутні перекладачі, чиї імена прикрашають літературну панораму не лише Причорноморського краю, але й всієї України.

В цьому усе ж неповному ряду виокремлюється масштабна постать милістю Божою новеліста і романіста Анатолія Іларіоновича Колісниченка. Починаючи розмову про його творчу спадщину, реалізацію задумів, конче необхідно пройнятися суспільно-духовною атмосферою, в якій зазвучали самобутні голоси покоління шістдесятників, підтриманих літераторами-фронтовиками. До кількох названих вище наставників обов’язково долучимо російськомовних поетів Івана Рядченка, Ізмаїла Гордона. Потепління, яке потроху розвіювало духовний морок сталінщини, було живодайним і надихаючим для молоді, яка натоді приїхала до великих міст здобувати вищу освіту, випробовувати себе у творчих іпостасях — в літературі та журналістиці, образотворчому мистецтві. Подиву гідне — як багато серед тих неофітів селюків, котрі у повоєнних селах мали доступ лише до бідненьких бібліотек, тільки зрідка могли переглядати не кращого гатунку фільми у неопалюваних клубах. Якщо проаналізувати довідники творчих спілок, лауреатів Шевченківської премії за перші півстоліття її існування, то впаде у вічі переважаюча більшість персоналій з глибинки, яких відносимо до категорії дітей війни.

На початку 1961 року газету «Літературна Україна» очолив Павло Загребельний. І вже у два наступні роки на її шпальтах з’явилися знакові публікації Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ліни Костенко, прозаїків Валерія Шевчука, Євгена Гуцала, Юрія Щербака, Володимира Дрозда. З тої ж пори в одеській пресі закріпилися на десятиліття прізвища доброї дюжини майбутніх письменників, а напочатку репортерів, нарисовців.

Важливо підкреслити, що за календ тоталітаризму гумус красного письменства, як називають в Україні літературу, був серйозно ушкоджений, більшість довоєнного складу письменників — українців, євреїв були розстріляні або репресовані. Творчі гони з допомогою «методу соціалістичного реалізму» були перетворені у невдоби через ідеологічну ерозію, трафаретно-штампову «пересоленість» та «заболоченість».

Услід за дебютантами-першопроходцями зі сторінок «Літературної України», за авторами перших збірок вихованців одеських літоб’єднань — Борисом Нечердою і Валентином Морозом — у 1966-68-му роках на сторожові застави Слова стали дозорцями Григір Тютюнник, Анатолій Колісниченко, Володимир Яворівський, Дмитро Герасимчук, Микола Рябий. Називаю лише щопту новелістів, які гідно продовжили справу своїх предтеч у цьому трудомісткому жанрі — Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Богдана Лепкого, Юрія Яновського, Григорія Косинки.

Чим же привабив студента-філолога Одеського університету імені Мечникова і недавнього подолянина Анатолія Колісниченка цей малоформатний жанр — від двох-трьох до п’яти-шести сторінок максимум? Як відвоював він, народжений у середньовічній Італії і розпросторений на весь Старий світ, собі місце у східнослов’янських епічно-розлогих літературах? А так, як український клон сонета (італійського і англійського його різновидів) — знайшов прихильників цього канону. І так само, як неокласик Микола Зеров, розстріляний у Сандормоху в 1937 році, замість курити фіміам диктатурі пролетаріату і вождям, віддавав натхнення «сухарному виробництву» — писанню 14-рядкових сонетів, по черзі Колісниченко і його друзі на десятиліття запрограмували себе на подібний «сухарний» підряд.

Він видав п’ять збірок новел загальним тиражем майже 150 тисяч примірників — свідчу це як колишній директор книжкового видавництва «Маяк», де одна з його книжок, «Птахи у відкритому морі», спочатку була видрукувана накладом 15 тисяч екземплярів, а потім — додатково замовили книгарні ще 50 тисяч.

Це привернуло пильну увагу київських видавничих церберів. Зі столиці до Одеси приїхала комісія: то чим же «Маяк» зацікавлює масового читача?.. Однак Колісниченко ніколи не потурав офіціозним вимогам писати оптимістичні опуси, не вигадував плакатні характери. Бо ж у новелі напружена однолінійна фабула має вміщати напруженість дії, пограничні переживання й емоції героїв у поєднанні з виразним відношеням наратора (автора) до кульмінаційного катарсису, драматичного контрасту чи й зламу. До того ж новеліст послідовно реалізовував прийом-феномен — genius loci (геній місця).

Більшість новел, їх героїв і колізій Анатолій Іларіонович промаркував і увічнив Самосудами — назвою острівного села посеред річки Буг, яку поближні селяни з віку-правіку називали Бог. Острівна локація Самосудів була викликом самодостатнього письменника зомбуючому навіюванню про «мой адрес — Советский Союз», де людське життя закликали розмінювати на трудові вахти, заганяти у «святкові» та маршові колони. Несподівана, підозріла для наслуховувачів та надто уважних тлумачів сенсів назва асоціювалася якщо не з махновщиною, то з анархічною розперезаністю. За такою логікою в Самосудах годі було знайти вулицю Леніна, почути переконуючий голос партійного пропагандиста...

Насправді ж Колісниченко добре знав, що в Тлумачних словниках української мови зібрано більше п’ятисот двокореневих слів з першою частиною «само». Так народ закріпив у своїй мовній конституції суб’єктне право людини мислити, оцінювати, приєднавши до цих процесів і фактор об’єктності. Та й чи так уже сутнісно віддалені самоврядності та само-судності? І на які юридичні щаблі розміщуємо нині поняття «самоорганізація» чи «самопоміч»? Хтось скаже, що полісемія — одночасно і розтягнута, і стиснута в міхах гармошка. А самосуди, мовляв, і є самочинством. Тільки ж і у підрадянські часи, і теперішня формально демократично-ліберальна влада воліє оцінювати здатність громадянина судити самому — недозвольним самочинством. І посилає міліцію-правоохоронців захищати від самосудів п’янющих мажорів, прокурорів, суддів за кермом (у випадках смертей беззахисних перехожих, молодих матерів з дітьми). І також виставляє численні озброєні загони перед приміщеннями судів, де часто-густо здійснюється не судочинство, а свавільний самосуд людьми в мантіях. Чи не занадто багато у нас тепер вулиць компрадорсько-корупційних Самосудів?!

Колісниченків маркер укорінений в глибини новітньої історії народу, має метафоричне підложжя, бо несе вічову, козацько-січову та й майданну символіку. Три роки тому мій тезка і сусід по площі, яка носить ім’я нашего спілчанського побратима Бориса Дерев’янка, запросив мене до скромного кафе «Вербиченька» відзначити свій день народження. Згадував Анатолій козацьке село своєї дружини Катерини: « По сьогодні живуть на вулицях козацьких сотень, шанують давні звичаї. Там мої другі Самосуди...» Я запитав: «А на Майдані були самосудівці?» Відповів: «Тільки не на тій осоружній сцені...»

Ми розмовляли на Стрітення. Сумний посивілий Колісниченко вже не читав лекцій в університеті, звідки вийшла у шістдесяті могутня чота письменників з хистом і характерами вічових самосудців. А на Пасху зранку зателефонувала донька його Леся і сповістила про смерть батька — не витримало натруджене проопероване серце.

Десь на Вінниччині, Чернігівщині, Одещині люди читають про літературну Ойкумену від Колісниченка. А чиновництво під спасенні для нього вибори створює пронумеровані Вавілони без доріг, без виплеканих поколіннями назв, аби скоріш продати вмираючі ойкумени-самосуди разом з цвинтарями, ставками, левадами, садами.

Проти цього застерігають новели Анатолія Колісниченка про Самосуди, його романи з магнетично-пророчими назвами «Полум’я тополі», «Катарсис». «Зозулька з апокаліпсису», «Двійник президента», «Флейта від адвоката», «Богадільня». Як межові камені духовності. Керівництво письменницької спільноти Одеси (до речі, приведене за руку ще в коло випробуваних шістдесятників, спорядивши до друку перші новелетки саме в додатку «192 сходинки» газети «Вечерняя Одесса») зобов’язане запровадити літeратурну премію імені Анатолія Колісниченка.

In memoriam, in fidem (В пам’ять, за дорученням).

Анатолій ГЛУЩАК



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
09/10/2019
Президент Владимир Зеленский присвоил почетные звания двум работникам образования из Одессы...
09/10/2019
Вчера, в день верстки газеты, многие одесские информационные интернет-ресурсы запестрели сообщением о том, что президент Владимир Зеленский вроде бы, наконец, определился с кандидатурой председателя Одесской облгосадминистрации...
09/10/2019
В районе мемориала 411-й батареи ведутся работы по капитальному ремонту проезда от улицы Дача Ковалевского до улицы Набережной, который является спуском к морю...
09/10/2019
Погода в Одессе 11—17 октября
09/10/2019
Октябрьская встреча-остановка литературной гостиной «Diligans» состоится 11 октября в Одесском мемориальном музее А. С. Пушкина (ул. Пушкинская, 13): программа «Поэт, похожий на лист осенний» посвящена поэту, прозаику и переводчику Петру Вегину...
Все новости



Архив номеров
октябрь 2019:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31


© 2004—2019 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.058