За гуманизм, за демократию, за гражданское и национальное согласие!
Общественно-политическая газета
Газета «Вечерняя Одесса»
RSS

Далекое-близкое

Не охололо його слово

№120 (10381) // 25 октября 2016 г.
Михайло Логвиненко з родиною

До 95-ліття з дня народження Михайла Логвиненка

Востаннє він бачив снігопад і несміливі сонячні промені з-за хмар у грудні 2002 року. З вікна лікарні у Феофанії. Його скував крижаний холод. Життя підступно покидало його тіло назавше. Але голос — глухуватий, зболений — був живий: ніби зависнув поміж буттям і небуттям на тонкій ниточці, що лише тремтіла од вітру, та не рвалася, не рвалася. Бо той голос Михайла Логвиненка — голос совісті громадянина і письменника, журналіста, літературознавця й науковця, воїна Другої світової, фронтового друга, серйозної порядної людини й невиправного жартівника.

Слово М. Логвиненка, яке він проніс як свічку боротьби із темрявою через усе життя, обстоюючи Україну, українську культуру і зброєю, і пером до останнього патрона, знають і шанують ті, кому не байдужа доля рідної мови і літератури. Воно живе і в книжках (літературно-критичних, публіцистичних, наукових), і в численних статтях, оглядах, рецензіях, інтерв’ю, цитатах, використаних іншими авторами. Тільки останньої, об’ємистої (414 с.), значною мірою підсумкової книжки «До останнього патрона… Долі українських письменників ХХ сторіччя очима літературознавця, критика: спогади, нариси, штрихи (шкіци) до портретів» (2003) Михайло Семенович так і не побачив.

Перед очима читача цього видання, над яким літературознавець працював упродовж 1996—2002 років, постає складний образ нашої епохи ХХ сторіччя, що аж сичить словами «система», «Сталін», «стіна» , «саркома». Але наповнюють її пульс і благородніші поняття: «совість» (громадянина), «слава» (козацька), «світло» (душі), «солов’ї» (українські), «самовідданість» (у захисті національної ідеї).

Переосмислюючи канонізованих радянських класиків на тлі нашої незалежності у книжці «До останнього патрона…», Михайло Логвиненко аж ніяк не нав’язує власної думки, делікатно вживаючи модальні дієслова й прислівники «гадаю», «напевно», «ймовірно» тощо. Та до його думки прислухалися і старші, і молодші колеги. Любов до праці — одна з визначальних рис характеру мого батька. Він любив повторювати рядки І. Франка з вірша «Земле моя, всеплодющая мати…»: «Дай працювать, працювать, працювати, / В праці сконать!» Згодом ці слова я наводила як приклад своєму синові, а тепер, працюючи викладачем, нагадую і студентам.

Михайла Логвиненка, якому було до всього діло і в літературі, і в журналістиці, і в громадському житті (тривалий час працював в обласній пресі, «Молоді України», «Робітничій газеті», Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, вів громадську роботу в Національній спілці письменників), знали й любили і колеги, й читачі. Перебираючи по кончині мого батька домашній архів, я з подивом відкрила для себе, яка сила-силенна листів, листівок, дарчих написів на книжках супроводжувала його по життю: тут й імена відомих і менш відомих письменників, музейних працівників, науковців з різних вишів, фронтовиків, молодих авторів (до речі, багатьох із них він підтримав на початкових етапах творчого зростання; згадаймо хоча б Ганну Чубач, Василя Василашка, Анатолія Глущака, Ярему Гояна, Володимира Югова). Він умів поєднувати в собі доброту (а то й добродушність) із принциповістю та вимогливістю, справедливістю (навіть вороги його «прощали» за високу порядність і шляхетність).

До речі, сам Михайло Семенович родом з Одеського краю, із села Бузинового Іванівського району, в молоді роки працював кореспондентом Іванівської районної газети «Степові зорі». Друкувався й на сторінках одеських періодичних видань. Був добре знайомий з редактором «Вечерней Одессы» Борисом Дерев’янком, який вважав, що без творчої сміливості, без вічних страждань за точність слова в журналістиці немає чого робити.

Один з листів до редакції «Робітничої газети» з позначкою «Особисто» привернув мою увагу несподіваністю й зворушливістю. За ним стояла доля добродія Юрія Логвиненка із Черкаської області, котрий виховувався в дитбудинку та мав крихку надію в особі Михайла Семеновича знайти свого брата, який залишив його маленьким, коли пішов в армію 1942 року. Але його сподівання не справдилося: то був звичайний збіг однакових імен і прізвищ.

А починав свою творчість, як і багато хто з літераторів, з віршів. Писав їх ще в шкільному віці. Згодом на фронті мережив папір рядками у перерві між боями. Друкував також нариси й кореспонденції у фронтових газетах.

Воював рядовим артилеристом, потім командиром вогневого взводу, під кінець війни — помічником начальника штабу артилерії 162-ї стрілецької дивізії 70-ї армії 2-го Білоруського фронту. Пройшов визвольними шляхами України, Білорусі, країн Східної Європи аж до Берліна, не розлучаючись із журналістським блокнотом. Надовго, розповідав батько, йому стала рідною сім’єю 71-а стрілецька дивізія, що визволяла у складі 18-ї армії Житомир і Вінницю.

На війні Михайло Семенович спізнав перше кохання, зустрівши свою суджену, медсестру Катерину Іванівну, яка стала моєю матір’ю. В архіві збереглося кілька фронтових листів і два вірші, написані ручкою і олівцем у 1943-44 роках. В одному з них ідеться про хустинку, яку дівчина зворушливо вклала поміж сторінок похідної книжки молодого воїна. До речі, моя мама мала хороший естетичний смак і завжди була першим поціновувачем написаного батьковим пером. Набуті воєнні переживання сприяли подальшій роботі над літературно-критичними нарисами й дослідженнями «Микола Островський — художник слова» (1956), «Публіцистика Миколи Островського» (1959), «Правда і характер. Думки про сучасну прозу» (1962), «Література і наука» (1965), «Людина в суспільстві і літературі» (1969), «Натан Рибак» (1972), «Художник у сучасному світі» (1973) та масивом статей.

Пройшовши разом із ХХ сторіччям з усіма його злетами й падіннями крутий шлях, Михайло Логвиненко служив не диктатурі влади, а рідному українському народові. Пригадуються публікації, які благословляв до друку батько: позитивну рецензію В. П’янова на «неблагонадійний» роман О. Гончара «Собор», статтю, де згадувалося ім’я вченого, першого президента УНР М. Грушевського, позитивний відгук у дискусії на «крамольний» кінофільм «Білий птах із чорною ознакою». Тож цілком зрозуміло, яким був оргвисновок ЦК: звільнити з посади заступника відповідального редактора «Робітничої газети».

Письменник і журналіст Леонід Кореневич, якому довелося в 60-х роках ХХ ст. пліч-о-пліч працювати з Михайлом Логвиненком у редакції «Робітничої газети», на вечорі пам’яті побратима узагальнений його образ окреслив двома словами: правда і характер.

А в часи нашої незалежності батько став активним учасником нового дійства: відродження століттями зневаженої України. На моїх очах він перелопатив гори літератури, отієї, в якій зерна правди. Читав, думав, нотував, творив. Він відкрив нового Миколу Островського, чиє життя і творчість досліджував понад півстоліття. До речі, Михайло Семенович мав змогу зустрічатися з членами його родини: сестрою Катериною, дружиною Раїсою Порфирівною та ще живими прототипами твору, музейними працівниками у Шепетівці, вивчав багато історичних документів. Усе це надало його роздумам ще більшої об’єктивності. У розвідці «Хто він, Павло Корчагін, або Чому ми не читали в повному обсязі роман «Як гартувалася сталь»?»автор явив перед читачами справжнього, українського Островського, знімаючи з його постаті липкі ідеологічні стереотипи. Зараз уже можна сказати, що біографію письменника десятиріччями перекроювали, що всіх героїв роману, котрих він вивів під реальними прізвищами, було репресовано як ворогів народу, що сам твір зазнав жорстких купюр — особливо скорочувалися ті місця в тексті, де йшлося про Петлюру, та й узагалі про перебіг подій громадянської війни. І як же прикро, що не в Україні, а в Китаї, як зазначає літературознавець, М. Островський — національний герой, кумир для молоді. Зокрема, в 2000 році в Україні китайці знімали художній фільм за романом «Як гартувалася сталь».

Невтомний літературознавець мріяв видати нову, правдиву, версію роману про Павла Корчагіна, знайшов текст письменника, виданий українською мовою, та не знайшов зацікавлених спонсорів. Як прикро. Адже за умови видання первісної редакції роману сучасний читач уже не сприйматиме цей твір «во славу російської літератури», бо дізнається зі статті М. Логвиненка, яка могла би стати передмовою до видання, що автор роману «Як гартувалася сталь» у розмові з письменником Н. Рибаком збуджено наголосив: «Я — українець, чорт забирай! Хоч би що там говорили, а від України мене не відірвати — хай знають про це мої читачі».

У літературознавчій та літературно-критичній спадщині Михайла Логвиненка — сотні статей, рецензій, оглядів, присвячених як сучасним письменникам, таким, як О. Ільченко, П. Загребельний,

В. Земляк, Ф. Маківчук, Г. Тютюнник, Петльований, В. Дрозд,

Ю. Мушкетик, М. Нагнибіда,

О. Жолдак, М. Карпенко, так і класикам: П. Тичині, В. Сосюрі, А. Малишку, П. Усенку, М. Бажану,

М. Стельмаху, О. Гончару та ін.

Характерна деталь: майже з усіма, про кого писав, він зустрічався особисто. Так, одна із пам’ятних батькових зустрічей з Павлом Григоровичем Тичиною навічно закарбувалася в автографі поета на подарованому шеститомному зібранні його творів: «Дорогому Михайлові Семеновичу Логвиненку на добру-добру пам’ять від П. Г. Тичини. Ніколи не забуду наших з Вами (та ще з іншими товаришами) виступів ув Одесі. Нас тоді море вітало і молодь — молодь молода» (3.03.64). Це була незабутня поїздка у березні 1961-го на організовану Одеським державним

університетом наукову конференцію «Творчість видатного українського поета-академіка П. Г. Тичини».

Ще запам’яталася з батькових розповідей витончена інтелігентність Олександра Ільченка, з яким він працював у спілчанській приймальній комісії, неодноразово спілкувався з ним на різні теми. Ця людина, згадував батько, притягувала до себе, мов магніт. Він звертав мою увагу на автора «Козацькому роду нема переводу…» як блискучого стиліста, який вважав, що не можна писати художньо немічно — сірим по сірому, чорним по чорному. Письменник наголошував, як важливо всіляко культивувати красу й прозорість рідної мови. В архіві

О. Ільченка зберігся відзив

М. Рильського на рукопис роману «Козацькому роду нема переводу…», де є, зокрема, такий абзац: «Роман написано хорошою, багатою, з тактовним користуванням архаїзмами мовою, з великою домішкою гумору. Ідейно-пізнавальна і естетична цінність романа для мене не має сумніву».

Я пішла в житті батьковим шляхом. Йому зобов’язана і освітою, і наставництвом, і вірою у власні сили, і вихованими в мені порядністю і працелюбством. Гідність, честь для нього були понад усе. Він завжди був поруч, завжди підтримував слушними порадами. Розгортаючи книжку «До останнього патрона...», я довго вдивляюся у знайомі, рідні риси обличчя мого батька — ледь усміхненого, шляхетного, одухотвореного. Доземно вклоняюся його пам’яті, залишаючись у вічному боргу перед ним. Я горда з того, що його слово не охололо в архіві, не пішло за рікою часу.

Олена ЛОГВИНЕНКО



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
10/08/2020
В Азербайджане спущен на воду для окончательной достройки нефтеналивной танкер «Кельбаджар», построенный ООО «Бакинский судостроительный завод» по заказу Азербайджанского Каспийского морского пароходства (ASCO)...
10/08/2020
Впервые за время карантина главный детский центр страны «Молодая гвардия», что находится в Одессе, принял на отдых ребят. Первая летняя смена заехала 9 августа...
10/08/2020
Авиакомпания flydubai в сентябре возобновит рейсы из Дубая в Одессу. С 5 по 29 сентября перевозчик будет выполнять два еженедельных рейса по маршруту, а с 1 по 24 октября увеличит частоту до трех полетов в неделю...
10/08/2020
Сегодня одесских журналистов, среди которых были редактор «Вечерней Одессы» Олег Суслов и фотокорреспондент Олег Владимирский, пригласили в пресс-тур в село Орловка Ренийского района...
10/08/2020
В Киевском районе продолжается капитальный ремонт (восстановление) покрытия 2-го Китобойного переулка. Работы проводятся на участке от 1-го Китобойного переулка до дома № 17 по 2-му Китобойному переулку...
Все новости



Архив номеров
август 2020:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31


© 2004—2020 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.028