|
|
   |
Мій тато зник безвісти на війні за Україну.
Це ті слова, які важко вимовити вголос і ще важче прийняти серцем. Ніби між «є» і «немає» з’явилася безкінечна тиша, в якій живе надія.
Він пішов захищати нашу країну — сміливо, гідно, як і жив усе своє життя. І там, серед війни, його слід обірвався… але не обірвалася моя віра.
Ми разом їздили на риболовлю теплими літніми вечорами, і я завжди вірила, що мій тато може все — знайти найкраще місце, зловити найбільшу рибу, захистити від усього світу. Тепер ми з чоловіком їздимо, і в ці миті мені одночасно тепло і боляче.
Він так само береже мене, як колись це робив тато. Так само підтримує. Так само дає відчуття, що я не одна. І я дуже вдячна за це.
Я пам’ятаю, як сиділа у тата на руках за кермом і думала, що дорога — це щось просте, коли поруч він. Пам’ятаю його сміх, його голос, його впевненість. Пам’ятаю, як він дивився на мене — ніби я для нього була цілим світом.
А тепер мій світ ніби став тихішим. Я живу спогадами. В кожній дрібниці знаходжу його: в шумі води, в дорозі, в звичках, які непомітно стали моїми. І водночас — живу очікуванням.
Я сумую за ним так, як словами не передати. Це не просто відсутність — це постійна присутність болю і надії водночас. Це коли кожен дзвінок змушує серце битися швидше. Коли кожна новина — це страх і віра в одному подиху.
Тату, якщо ти десь це відчуваєш — знай: я чекаю.
Я виросла, але всередині я все та ж твоя донька, яка тримається за твою руку. Я вчуся бути сильною — такою, якою ти мене виховав. Я дуже хочу ще раз поїхати з тобою на риболовлю. Ще раз сісти поруч у машині. Ще раз почути: «Я поруч».
Я не знаю, де ти зараз. Але я знаю — наша зустріч ще попереду. І я дочекаюся.
Бо ти — мій тато. І моя любов сильніша за будь-яку відстань.
Мій тато завжди був для мене більше, ніж просто батьком — він був прикладом. Я з дитинства бачила в ньому силу, відповідальність і справжню мужність. Він не говорив багато гучних слів про обов’язок чи честь — він просто жив так, як вважав правильним. І саме цим навчив мене найголовнішому.
Його вчинки, його ставлення до людей, його відданість справі — усе це стало для мене орієнтиром. Він показав, що значить захищати, не відступати і тримати слово.
І коли переді мною постало рішення обрати свій шлях, я вже знала відповідь. Я стала військовою — бо виросла поруч із людиною, яка навчила мене не боятися труднощів і бути сильною навіть тоді, коли важко.
Я стала військовою — бо я його донька.
Щодня я працюю в санаторії з пораненими військовими. Бачу їхній біль, їхню втому, їхню силу. І кожного разу десь у серці з’являється думка: а може, хтось колись так само допоможе і моєму батькові.
Бо коли твоя рідна людина зникла безвісти — ти живеш між надією і тишею. Ти не знаєш, що думати, але не маєш права перестати чекати. Я слухаю історії поранених бійців, допомагаю їм відновлюватися, підтримую словом. І часто думаю про те, що десь на війні залишився і мій тато.
Можливо, він теж потребує чиєїсь допомоги. Можливо, він теж чекає дороги додому. І тому я продовжую робити свою роботу.
Тихо. Чесно. По-людськи. Бо це моя служба.
І моя віра.
Віра в те, що навіть після найтемніших днів люди повертаються. І що колись я знову зможу сказати: «Тату, я чекала».
Підготувала Тетяна ФЕДОРОВА