|
|
   |
У багатій історії одеського футболу було чимало гравців, які вірою і правдою служили йому впродовж багатьох років. Один з них — Олександр Шиманович, який однаково успішно грав в обох командах міста — «Чорноморці» та СКА. Його виступи в них прийшлися на 60—70-і роки минулого століття, коли в Одесі спостерігався справжній футбольний бум.
В розпал літа ми поспілкувались з Шимановичем, пригадавши багато чого цікавого із футбольного життя-буття. А нещодавно місто облетіла сумна звістка: його не стало. Виявилось, що це — останнє інтерв’ю.
…Коли у підлітковому віці хлопець потрапив до рук відомого в приморському місті тренера Юзефа Клацмана, у кар’єрі Олександра все пішло по наростаючій. Впродовж п’яти років він брав участь у міських змаганнях, досягаючи на цьому рівні значних успіхів. Партнерами Шимановича у той час були Юрій Заболотний, Микола Молочков, Володимир Бокатов, Володимир Єлісеєв, які у подальшому стали відомими особистостями не тільки у футбольній Одесі, а й далеко за її межами.
На початку шістдесятих в одному з товариських матчів одеської команди у Кишиневі 17-річного Олександра помітили тренери вищолігової «Молдови» і запросили до її лав. З тих пір у його кар’єрі почався футбол високого гатунку. Після року, проведеного у дублюючому складі кишинівців, він став грати в «основі», набуваючи неоціненого досвіду у поєдинках проти легендарних майстрів із різних команд СРСР. Талановитого хлопця, який вміло діяв в атаці «Молдови» і навіть потрапив до лав молодіжної збірної Союзу, хотіли бачити як у «Чорноморці», так і в СКА. Однак з першої спроби повернутися до рідного міста Шимановичу не вдалося. Це сталося значно пізніше, після двох з лишком років армійської служби у московському ЦСКА. Далі у його долі одеська тема була присутня впродовж не одного сезону.
— Коли я грав у «Молдові», мене забрали у СКА, де я проходив військову підготовку, — згадував Шиманович. — Під час зимового міжсезоння команда розпочала збір, готуючись до чемпіонату 1965 року. Та тоді прийшов лист із ЦСКА щодо мого переведення до цього клубу. Тренер Виноградов, який працював у СКА, сказав мені: «Збирайся — поїдеш у Москву». От я і поїхав. А приїхавши, якраз потрапив на тренування армійської команди. Воно проходило у тенісному залі спортивного комплексу ЦСКА на вулиці Піщаній — саме там взимку футболісти і тренувались. Так я опинився в армійському клубі.
— А коли відбулося ваше повернення до Одеси?
— У 1967-му, наприкінці служби. Тоді служили три роки, а не два. Так от, по її завершенні мене відкомандирували у СКА, куди я і прибув.
— В одеській армійській команді ви провели лише частину сезону, зігравши 9 матчів і забивши п’ять м’ячів. Непогана результативність.
— Так і було. У СКА я відіграв три місяці. Щороку 1 вересня завжди виходив наказ про демобілізацію, проте не без допомоги командувача Одеського військового округу Амазаспа Бабаджаняна мене ще до цієї дати перевели у «Чорноморець». У цій команді я і догравав сезон-1967. Хоча бачити мене у «Чорноморці» хотіли ще значно раніше, у період моїх виступів за «Молдову».
— Саме тоді, коли ви грали у ЦСКА, в Одесі спостерігався справжній футбольний бум: відразу дві команди — «Чорноморець» і СКА впродовж двох сезонів грали у класі найсильніших чемпіонату СРСР.
— У одеських армійців тоді була хороша команда, яка у 1965 році потрапила до вищої ліги. Пригадується, коли наприкінці 1964-го всі вітали СКА з виходом до еліти, група гравців у ресторані «Море» нашкодила (група армійців затіяла бійку, після якої частину з них відсторонили від футболу, а один отримав два роки позбавлення волі — В.К.).
— Після двох найпам’ятливіших років — 1965-го і 1966-го в історії армійської команди вболівальникам було незвично бачити її класом нижче, та ще й внизу турнірної таблиці. В чому полягала причина такого падіння?
— Раніше ж була «набірна» армія. Хто потрапляв в Одеський округ, той і служив. У середині 60-х був гарний набір футболістів — зокрема, серед них Валерій Ковбасюк, знайомий мені за виступами у «Молдові». Та після того, як футболісти СКА потрапили в ту колотнечу у «Морі», п’ять чоловік дискваліфікували — і півкоманди відразу ж не стало грати. Тож провівши два сезони у вищій лізі, армійці і «вилетіли». Коли я прийшов у СКА у розпал 1967-го, то його склад був вже зовсім не таким, як раніше. Та й грали у першій лізі.
— Впродовж багатьох років команда СКА ототожнювалась із вже згадуваним камандувачем Одеським військовим округом Амазаспом Бабаджаняном, який був затятим прихильником футболу. З ним особисто були знайомі?
— Так, був. Більше того, після кожної гри, коли я забивав м’яч, він вручав мені премію — 50 карбованців. Причому робив це особисто. Він спеціально спускався із трибуни стадіону у роздягальню і при всіх давав ці гроші.
— Одноклубники не заздрили?
— А у нас тоді було все спільне. Якщо комусь премію дали, то потім ми її всі разом і витрачали.
— Маєте на увазі, що накривали «поляну»?
— Так, доводилось (посміхається).
— У армійській команді у тому ж сезоні-1967 була велика плинність кадрів. Однак серед її гравців були такі, хто у подальшому виступав у провідних клубах — Петро Найда, Анатолій Рибак, Федір Варга, Анатолій Лісаковський.
— Частина з них до основи не проходила, а переважно грала за дубль. Лише поступово вони стали грати за основний склад.
— У «Чорноморці» ви відіграли чотири з половиною роки. Що запам’яталось вам найбільше за цей час?
— Відверто кажучи, «Чорноморець» — це «моя» команда. Колектив в ній був гарний, згуртований, в ньому грали хороші футболісти. У 1968-му ми посіли 8-е місце у вищій лізі — і це був найкращий рік «Чорноморця» за часів мого перебування в ньому. Це вже потім, через два роки після того, як я пішов з команди, вона завоювала бронзові медалі чемпіонату СРСР. За чотири з лишком років моїх виступів в ній працювали такі тренери, як Сергій Шапошников, Микола Морозов. Згадуються й гравці — Зубков, Лисенко, Попичко, Москаленко, Маслов, Звенигородський, Поркуян, Прокопенко, Секеч. У команду тоді прийшли Решко, Фейдман. У той час якраз починали кар’єру такі футболісти, як Нечаєв, Нефьодов, Сапожников, та й багато інших молодих хлопців.
— На яких позиціях вам доводилось грати у головній одеській команді?
— Коли прийшов у «Чорноморець», який тоді, у 1967-му, «вилітав» з класу найсильніших, мене поставили центральним нападником. У зіграних матчах меншої частини другого кола я забив по одному м’ячу — у ворота «Спартака» та мінського «Динамо». А коли на наступний рік команду очолив Шапошников, то я перейшов у півзахист. Грав на правому фланзі.
— Який матч із проведених у футболці «моряків» врізався в пам’ять найбільше?
— Це домашній поєдинок проти московського «Динамо» у 1968 році. Вперше за чотири роки ми виграли у цієї команди, єдиний м’яч у тій грі вдалося забити мені. Гарний вийшов той гол. Завдав удару з правого боку штрафного майданчика — і м’яч потрапив у «дев’ятку».
— Один із знакових футболістів в історії «Чорноморця» Володимир Нечаєв розповідав, що за участю «моряків» мали місце договірні матчі з київським «Динамо»…
— У центральному комітеті компартії України тоді працював Володимир Щербицький, який курирував «Динамо». Так от, якось у день матчу із киянами нас зібрали і повідомили: був дзвінок зверху із вказівкою програти гру. При цьому у складі «Чорноморця» не повинен був брати участь у поєдинку наш захисник Цунін, проти якого не міг грати динамівець Хмельницький. Ми сказали, що здавати гру не будемо. Вийшли на поле — і вже на 6-й хвилині повели в рахунку 2:0. Щоправда, матч ми програли 2:4.
— По грі?
— Та ні, не по грі. Нас «задушив» суддя Анатолій Гладкий із Дніпропетровська. Ще у першому таймі був епізод, коли м’яч, який ще не дійшов до лінії наших воріт, Попичко вибив. Однак арбітр на лінії взяття воріт чомусь зарахував — з цього все і почалось. У другому таймі ми зрозуміли, що нікуди не дінемось: стали — і «Динамо» забило два м’ячі.
— Більшу частину перебування у складі команди «моряків» ви провели під орудою Сергія Шапошникова, з яким працювали разом ще раніше в обох армійських командах. Чого, на ваш погляд, не вистачило цьому фахівцеві у сезоні-1970, за підсумками якого «Чорноморець» змушений був вибути з класу найсильніших?
— Самостійності. Шапошников піддавався чужому впливу. У нього були улюбленці, до яких він був не байдужим. Такими були двоє — Лисенко і Зубков. А до кожного гравця колективу, як на мене, потрібно ставитись однаково. Любити або поважати ту чи іншу людину потрібно в душі, а не показовими діями.
— У 1970 році Одеса потерпала від холери. Епідемія теж наклала відбиток на розставання з елітою?
— Вона не тільки наклала відбиток, а й зіграла головну роль. У період епідемії ми були змушені провести три домашніх матчі не в Одесі, а в Києві.
— Яким був карантин для «Чорноморця»?
— Спочатку ми провели 10—15 днів в Одесі. Та коли стало зрозуміло, що епідемія холери не зменшується, а лише розширяється, то у Києві нашій команді виділили житло. Після цього нас і вивезли до столиці, де ми жили, тренувались і грали. Перемогли «Спартак» з Орджонікідзе, поступились московському «Динамо» і зіграли внічию з «Динамо» тбіліським. Якби ми грали в Одесі, то не програли б.
— Під час ваших виступів у «Чорноморця» були різні резонансні випадки. Один з них — бійка за участю чотирьох футболістів у ресторані, в результаті чого у газеті «Моряк» вийшов фейлєтон під назвою «Шніцель в атаці». Що тоді сталося?
— Один ресторан у Приморському районі міста облюбував Віктор Лисенко, який весь час туди ходив. Там він і побився, отримавши потім дискваліфікацію.
— На початку 70-х Одесу сколихнула звістка про те, що той же Лисенко на своєму автомобілі спричинив загибель людини на проспекті Шевченка...
— Усе це, я вважаю, стало наслідком потурання з боку Шапошникова. Він все Лисенку пробачав. От той і загримів на шість років тюрми, які відсидів. Після цього у футбол він вже не грав.
— Ця історія вплинула на моральний клімат у колективі?
— Не сильно. Хоча, звісно, все впливає — у футболі ж бо не буває дрібниць. Усе це психологія людини: хочеш ти чи не хочеш, переживаєш ти чи не переживаєш, але все одно все відкладається в голові. І, звичайно ж, діє на внутрішній стан людини.
— Після «Чорноморця» ви один сезон провели у «Таврії». Яким чином опинились у Сімферополі?
— Посварився з начальством і написав заяву. Її підписали. Було це у 1971 році. Розумію зараз, що був неправий. А у Сімферополі я не затримався, адже грати там було неможливо. Там люди зовсім не ті. Не такі, як всюди. Моє щастя, що я швиденько звідти пішов.
— Заключні чотири роки вашої кар’єри знову були армійськими: три сезони — у тираспольській «Зірці» і один — знову в одеському СКА. Цим періодом були задоволені?
— В усякому разі я знав, що знаходжусь при справі. На той час я вже був одружений, і завдяки підказці дружини я закінчив Одеський педін. А потім, вже завершивши футбольну кар’єру, присвятив себе тренерській і педагогічній роботі.
— Активні виступи у футболі ви завершили у 32 роки. Чи не зарано?
— Рано, рано… Чи шкодую? Звичайно. А що вдієш? Це рішення було викликане різними причинами. Передусім тим, що знайшов нормальну роботу. Маю на увазі спортивне товариство «Трудові резерви», де я був старшим тренером в училищах Одещини. А їх в області було 76! До цього працював один рік у футбольній школі СКА.
— Хто із ваших підопічних у подальшому став відомим футболістом?
— (Посміхається) Тєля. Колишній капітан «Чорноморця» Андрій Телесненко — мій вихованець. Крім нього, ще два-три футболісти, які грали переважно у нижчих лігах України.
— Що, на ваш погляд, може допомогти «Чорноморцю» повернути собі реноме сильного клубу, який міг би знову боротись за медалі в УПЛ і грати у єврокубках?
— Чесно кажучи, найближчим часом це майже неможливо. Начебто робота у футбольній школі «Чорноморця» ведеться, однак ніякого зворотнього ефекту немає. Колись ми набирали майбутніх футболістів з інших міст, а зараз — ні. Це ж бо треба платити за контрактами, що передбачає великі грошові витрати. На жаль, немає такого керівника, який би цього хотів.
— Що побажали б нинішньому поколінню футболістів?
— Добра і щастя, а передусім — здоров’я. І, звичайно ж, миру!
В’ячеслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ