|
|
   |
У ці дні йому виповнилося б 80 років. Безглузда смерть вибила з наших лав чудову людину. Микола Мартинович Барабаш — заслужений тренер країни, Почесний працівник фізичної культури та спорту України, міжнародний арбітр з бадмінтону, обирався до членів Національного олімпійського комітету. Він — лауреат конкурсу «Вечірньої Одеси» пам’яті Б. Ф. Дерев’янка «Люди справи».
На згадку про нього у КДЮСШ №5 відбувся турнір серед юнаків та дівчат. Суперечку за нагороди вели юні бадмінтоністи 2006, 2011 та 2013 років народження.
Місце проведення змагань обрано невипадково. Адже Микола Мартинович брав безпосередню участь у зведенні будівлі на вулиці Комарова, 4а, де зараз розташовується дитячо-юнацька спортивна школа № 5. Сьогодні важко уявити, скільки сил і нервів було витрачено, щоб у спальному районі Одеси звели не чергову п’ятиповерхівку, не автостоянку, а споруду, що стала центром фізичної культури та спорту Київського району. Але він разом із помічниками досяг свого, і ось уже багато років у залах ДЮСШ не замовкають дитячі голоси.
Шумно було й цього дня. І поки хлопчики та дівчата з’ясовували на кортах свої непрості спортивні стосунки, ветерани, соратники Мартинича, як його всі називали, вдалися до спогадів.
Ілля Прошак:
— Микола Мартинович любив людей, і ця любов була взаємною. Його спортивна кваліфікація не викликала сумнівів, але з ним раді були зустрітися не лише по службі. Бувало, що до нього заходили тільки за тим, щоб привітатись — такою була чарівність цієї людини. Я, як його колишній студент, часто звертався до Мартинича за допомогою. I зараз чую його голос: «Спокійно, не нервуй, зараз подумаємо і вирішимо твою проблему». Кожен знав, що у Барабаша він завжди знайде підтримку. Де і коли ми б, його вихованці (маю на увазі всіх, хто з ним стикався в житті), не збиралися, завжди згадуємо нашого вчителя по життю. Його нам дуже не вистачає.
Валерій Моісеєнко:
— Ми одночасно починали: він — у міськспорткомітеті, я — в обласному. Тісно співпрацювали. Барабаш обіймав посаду заступника голови, але вся навчально-тренувальна, організаційна робота лягла на його плечі. Скільки змагань він проводив! Скільки у місті проводилось естафет! Кажуть, зараз час інший, не до фізкультури. А мені здається, що просто особистостей, рівних Барабашу, практично не лишилося. Втім, і у роки нашої молодості таких були одиниці.
Олександр Бендас:
— Ми були знайомі понад п’ятдесят років. І все життя прожили без конфліктів. Чуйна була людина. Дуже багато гарного зробив для людей, для спорту, для міста.
Володимир Білоус:
— Микола Мартинович Барабаш відіграв визначальну роль у моїй долі. Після закінчення наргоспу я працював економістом. І він, бачачи мою пристрасть до бадмінтона, якось геніально сказав: «Що ти тут киснеш? Щоразу пишеш одні й тi самі папірці, одні й тi самі звіти». Я «заперечив»: «Ви помиляєтеся. Я пишу три звіти — до райкому партії, на завод та до міністерства». А він: «І всюди цифри різні? Що б усе було для всіх красиво? Припиняй займатися нісенітницею, переходь у тренери. Бачу, що тобі це подобається, от і працюй на своє задоволення. Вірю, що в тебе вийде». Це було 1986 року. Так поступово я став тренером. Сам не знаю як, але став. Завдяки Мартиничу, звісно, бо він мені багато допомагав. До останнього свого дня, а працювали ми разом майже тридцять років. Прийде, без зайвих слів підтримає. Коли профспілки ще мали гроші, завжди допомагав матеріально. Небагато, але двом-трьом спортсменам забезпечував участь у турнірах. Нинішня молодь його менше знає, а ті, хто старші, йому багато чим завдячують. Допомагав і у роботі, і у навчанні — влаштовував, домовлявся, рекомендував. Це людина, пам’ять про яку не помре, поки живі ті, хто з нею спілкувався.
Геннадій Нефьодов:
— Вічна пам’ять йому. Він вплинув на всіх, з ким стикався. Вважаю, що Микола Мартинович — один із найкращих людей, які зустрілися в моєму житті.
Юрій Вакуленко:
— Я багато років його знав — його потяг до роботи, спортивний азарт, професійну майстерність, доброту, почуття товариства. В Одесі та області краще за нього історію спорту та фізичної культури регіону ніхто не знав. Коли він пішов з життя, ми втратили величезний пласт достовірної історичної інформації. Не зміг він втілити всi свої плани, а задуми були колосальні.
Анатолій Плевако:
— Микола Мартинович зібрав найбагатший матеріал з історії спорту Одещини — фотографії, вирізки, альбоми. На кожен захід обов’язково приносив щось із своїх запасників. Навколо завжди збиралися люди — знайомились із публікаціями, розпитували. Мріяв про музей спорту Одеси та області. Він був би чудовим директором.
Ми у «Вечірній Одесі» теж одного разу виявились свідками магії зібраних ним матеріалів. Якось організували у редакції турнір з дартсу за участю колективу та (увага!) олімпійських чемпіонів — Віктора Михальчука, Якова Железняка, Миколи Авілова, Олени Соколовської, срібних призерів Олімпіад Любові Рудовської та Наталії Бурдейної. Микола Мартинович, звісно, був душею цього заходу. Мало того, що він в одній особі поєднував посади організатора, судді, робітника «сцени», — він ще приніс товсті папки з матеріалами з історії волейболу, стрільби з лука, кульової стрільби, легкої атлетики. В результаті дротики ми почали метати з великим запізненням: знамениті спортсмени не могли відірватися від вирізок, документів, фотографій. «Наче в юність свою повернулася», — видихнула Любов Рудовська. З «Вечіркою» у Барабаша були міцні зв’язки. Скільки змагань ми провели разом! Масовий заплив від Ланжерона до 16-ї станції Великого Фонтану, конкурс на кращий спортивний двір міста «А у нас у дворі!», Кубок області з пляжного самбо… Він же був ініціатором Спартакіади журналістів, програму якої постійно оновлював і розширював — настільний теніс, дартс, бадмінтон, шахи, шашки… Багато з цих змагань проводились у стінах «Вечірньої Одеси». Невичерпний вигадник Микола Мартинович, по суті, став членом нашого колективу.
Ось такими спогадами був наповнений для нас цей день. А юні бадмінтоністи тим часом вели безкомпромісну боротьбу за призи турніру. Переможцями стали: Дар’я Попова та Ігор Озанян (2006 рік народження), Вікторія Мостовська та Павло Василіоглу (2011-й), Ілона Лісінська та Олексій Тесак (2013-й).
Тарас ВЕЧЕРУК. Фото Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО