|
|
   |
В номері за 12 березня газета розповідала про участь одеських поетів у міжнародному поетичному змаганні Slamovision-2025, яке об’єднало літераторів із міст літератури ЮНЕСКО.
Нагадаємо, що Одеса вперше взяла участь в цьому конкурсі. У попередній публікації своїми враженнями поділилася член журі відбіркового туру, відома одеська поетеса Владислава Ільїнська.
А зараз слово надаємо Олені Го (Олені Горошенко). Вона народилася у Нікополі (Дніпропетровської області). Переїхала до Харкова, коли вступила до Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Працює Олена графічним дизайнером. Брала участь у харківських слемах, організовувала проєкт Kharkiv poetry open air (2017—2023 р.). У 2023 році переїхала до Одеси.
— Як давно ви берете участь у слемах і чому вирішили взяти участь у Slamovision?
— Зі слемом я познайомилася ще у Харкові, до початку повномасштабки. Slamovision зацікавив мене можливістю розширити коло спілкування в Одесі та відкрити для себе щось нове у сучасній поезії.
— Чим для вас відрізняється слем-поезія від «традиційної» письмової — процесом створення, взаємодією з аудиторією, призначенням?
— Слем-поезія відрізняється тим, що більше орієнтована на аудіосприйняття. Це може впливати на форму тексту, а також виводить на перший план майстерність артиста, який читає вірш (особисто для мене — це зона росту, бо писати легше, ніж репрезентувати). На слемі автор швидко і безпосередньо отримує фідбек на свою творчість, подачу і вайб. Ймовірно, створення слемком’юніті також є одним з позитивних ефектів слем-поезії.
— Яка головна тема чи ідея вашого виступу, і чому саме зараз вона є для вас важливою?
— Цього разу головною темою мого виступу було повоєнне гюґе (hygge), як опис нової реальності, в якій опинилася значна частина моїх співгромадян. Така іронічна назва (hygge — «затишок» — який під час війни може бути затишок? але люди прагнуть його відчути) відображає парадоксальність ситуації, яку ми зараз проживаємо. Для мене було важливим відрефлексувати те, що відбувається.
— Які очікування або надії ви маєте тепер після виступу одеської поетеси Катерини Харченко на сцені Дубліну: для себе, для одеської літературної спільноти, для ролі поезії в суспільстві?
— Четверте місце — це досить високий результат. Тішуся, що укра-їнська (зокрема одеська) поезія розвивається і має змогу бути представленою на міжнародному рівні. Я вважаю, що це стимулює до нових досягнень.
— Що для вас означає говорити вірш уголос? Чим відрізняється поет, який пише, від поета, який стоїть перед людьми?
— Говорити вірш уголос — це більше сили і більше вразливості одночасно. Поет, який пише та не читає свої тексти авдиторії, почувається, так би мовити, більш комфортно, адже не всі митці можуть легко сприймати реакцію публіки. Але той, хто виступає, свідомо обирає йти на контакт з непередбачуваними наслідками, можливо, швидше розвивається як особистість, бо отримує різноманітний досвід, на який має гнучко реагувати.
— Як ви відчуваєте свою відповідальність як поетеси зараз, у цей історичний момент для України? Чи поезія має силу щось змінити, чи вона змінює лише тих, хто її пише та читає?
— Поезія змінює не тільки тих, хто її пише та читає, — зазвичай, вона також стає частиною загального суспільного контексту.
Щодо історичного моменту і відповідальності... В юності я мріяла жити в «часи історичних подій», щоб залишити по собі видатні твори (як митці, про яких нам розповідали у школі, і чиїми іменами називають різноманітні топоніми), але зараз такі інтенції здаються мені, скоріше, «редфлегом».
Влітку трапився фб-пост Вальде Хана, де йдеться, зокрема, про те, що Вергілій і Горацій — це таке давньоримське ІПСО, і «пазл» думки, яку я колись «фоново» обмірковувала, склався: зазвичай, переважна більшість того, що потрапляє до підручників, — це те, що узгоджується з політикою влади, а до влади не завжди приходять порядні люди. Окрім цього, має місце апропріація творів мистецтва ідеологією і подача їх під певним кутом зору, відмінним від того, що мав на увазі автор. Пропаганда здатна так використати твір чи самого митця, що він ні у яких своїх фантазіях цього не зможе передбачити. Тут, скоріше, удача (більше, ніж відповідальність) поета — не потрапити у вищезазначене (навіть, якщо сторінка підручника вабить «перспективами»).
Останні роки показали, що ти ніколи не можеш бути впевнений в тому, як твої слова сприйматимуться у майбутньому, в новому контексті й іншими людьми: до повномасштабки російськомовна творчість в Україні сприймалась загалом нормально, зараз — ворожо, а ті самі автори, які ще в 2021 році видавали свої збірки з віршами російською, в 2025-му поширюють петиції про заборону друку російськомовної літератури — чи повинні вони нести відповідальність за те, що раніше «поширювали в Україні культуру країни-агресорки»?
Я відчуваю свою відповідальність, як людина, від дій якої певною мірою можуть залежати долі інших, але від якої також приховане те, яку саме провину накине майбутнє (куди зсунеться суспільна думка, і що з того, що є нормальним зараз, буде засуджуватися). Моя відповідальність в «історичний» чи будь-який інший момент — не втратити адекватність і людяність.
— Коли ви думаєте про майбутнє — якою ви уявляєте свою поезію через п’ять років? Чого б вам хотілося для себе, для інших, для міста, для світу?
— Можливо, це буде якийсь андеграунд, можливо, моя поезія остаточно переродиться у музику. Для себе і для інших хотілося б миру і добробуту, щоб розвиток йшов не через біль — чи передбачений в цьому світі такий варіант майбутнього?..
Інтерв’ю вела Майя Дімерлі. Керівник Офісу «Одеса — місто літератури ЮНЕСКО»