|
|
   |
Збірка з багатостраждальної Одеси. Привабливе видання, що схиляє до думки про автора як мовного гурмана: «Варта. Ватра. Трава». Певна річ, з усвідомленим елементом гри. А гра, як відомо, якщо вона не самодостатня, функціональна складова поезії.
Видання має підназву: «Книга присвят, покликів, признань». Передювілейна, довідуємося, збірка поета Анатолія Глущака. Увійшли до неї як нові вірші, так і вірші з попередніх книжок.
Україномовна поезія Одеси, з огляду на особливості і традиції цього міста, давно би мала стати об’єктом зацікавлень літературознавців, критиків і науковців. Бо ж кому невідомо, що «Одеса-мама» була та й лишається мачухою для українських поетів. Що не могло не позначитися на їхній творчості. З яскравих ілюстрацій мова Бориса Нечерди. Дозволю собі зацитувати уривок зі своїх роздумів про його поетику: «Він створив свою «нечердівську» мову. І як російська мова одеситів Бабеля, Олеші, Багрицького відрізнялася від російської мови Буніна, так мова Нечерди відрізняється , скажімо, від мови городянина Коротича. І коли він, захопившись стилізаціями Драча, звернувся до фольклору, то не вписався в систему його координат.
З точки зору мовознавця-ортодокса — це мова неправильна: калька з російської, зміщення наголосів, натужна стилістика. Усе це є. Але водночас ця кострубата, навіть натужна мова — мова й реформаторська. Вона розширила можливості українського слова на ґрунті, зашитому каменем. І буквально, і метафорично. Нечерда умів писати про головне. Грубувато, незграбно, педалюючи на вивихові рядка, але без селянської розчуленості й сентиментальності».
У цьому сенсі надається до розмислів і поезія Анатолія Глущака. Поет сам наголошує на важливості мовного аспекту у своїй мовній лабораторії: «Як без них — в Одесі — зміг би, як би вірші римував».
«Без них» — без словників мовознавців, чиї імена винесені в мотто одного з віршів: В. Дубровський, С. Іваницький, Ф. Шумлянський, О. Ізюмов, А. Ніковський, А. Кримський.
Це сторожова застава.
Це могутній стан послів.
Починається держава
Із гербів та словників.
Не темниця-таємниця
Репресована полиця, —
Вже півшафи словників.
Це народна духівниця,
Це майдан вкраїнських слів.
Мова як опора, як засіб існування і виживання у зросійщеному місті — цей мотив повториться і в інших поезіях збірки.
Не знаю іншого поета, у якого окреме слово стало би об’єктом поезії. У Глущака — це слово «креш», якого, з’ясовується, немає в жодному зі словників. Навіть у тлумачному одинадцятитомнику.
У «Словникові рідні» читаємо: «Моя ріднизна — Словники, моя Вітчизна — Слово».
Пригадується крилата фраза нобелівського лауреата Сен-Жона Перса: «Моя Вітчизна — французька мова».
Є в Глущака диптих «Неформат Нечерди», зухвала спроба осмислення цієї неординарної і складної постаті. Осмислення не лінійного, величального, а у всій сув’язі протиріч, властивій живій людині. Не без гумору і вже згадуваної гри. Бо ж поета важко уявити в ролі святого.
З ким би порівняти Нечерду,
Всі його печалі та нужду?!
І чиї на змаг обрати вірші
На укрсучлітературній біржі?
Не встигали ми за Нечердою,
За його думками і ходою, —
Він не був однаким зазвичай:
То відлюдник, то гіркий гультяй,
То Мамай, то квазісамурай.
Божий дар містився в Нечерді,
Ніби срібло-злото у руді.
Сталася аварія на рудні!
Зливки віршів збереже майбутнє.
Лишається підсумувати, що мовні варіації А. Глущака — це щось більше ніж вживання забутих слів. Це й своєрідність його синтаксису.
Вірші як самостійність думання. Вірші як характер. Вірші, які пишемо і які пишуть нас, чого ми не зауважуємо, і над цим можна би поміркувати, схилившись над цією ощадною, вигадливо виданою книжечкою з чудовим портретом її автора.
Я не випадково обмовився про характер. Бо він таки — доля. І ця доля прочитується: «В боротьбі за переміни ти боєць чи маркітант?». «До криводушності не май пощади». «Не дозволь собі колінкувати»!
Маємо справу з характером, не схильним до конформізму і компромісів. З характером із жорстким імперативом щодо себе. І це теж викликає довіру до авторського письма.
Доскіпування істини — виклик поверховості і банальності. За шуканням її волієш не зауважувати не завжди виправдану ускладненість стилістичну, спрощеність тих чи тих рядків.
«Що таке час?» — запитує поет і розмірковує:
Оце питання! Гамлетівський штиб,
А все ж синонім сотворіння світу.
Секундами наповнюване сито
А чи абстракцій неохопна глиб?
Скрижаль біблійна? Може, злоба дня?
Невідворотність буднього світання?
За втраченим тужливе спогадання
Чи неозора — по трудах — стерня?
Не вгризли суті видатні уми,
Час гострозубий — скаржилися древні.
Та розмисли одвічні недаремні —
Здогадуємось врешті: час — це ми!
Поезія — світоглядна домінанта. Поет не може не перейматися недосконалістю реальності. Не мучитися сумнівами щодо її поліпшення.
Доле, гріховно смутна,
Як далі жити на світі?
Жалем сточитись невтішним,
Манни чекати з небес.
Клясти фатальний прогрес
Камінь закласти наріжний!?
Невіроломно молитись,
Де зруйнували чертог,
Щоби жебрачив пророк
І блазнював ясновидець!?
Серед проблем, що постають перед поетами, на долю яких випала війна й ахіллесова державність, найболючіша — бути почутим. Наклади книжок мізерні, більшість з них не потрапляють до книгарень.
Тому не зайве нагадати. Анатолій Глущак — поет, перекладач, журналіст. Автор багатьох книжок. Лауреат премій ім. П. Куліша, В. Мисика, К. Паустовського. Упорядник антологій «Польський літературний вітраж», «Антологія української морської поезії», «Степова пектораль».
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ. Київ