|
|
   |
На моїм гралi двi струни,
бо решту вiтром позривало.
I ось в руках держу цурпалок...
Покинуть? Боже борони!
В нiм — двi струни. Хiба це мало?
Як пара рук, як пара нiг,
як пара крил мiцних, пружних,
котрi природа дарувала!
Ще в небеса полине з них
те, що пiд серцем сповивалось,
те, що веде мене й п’янить.
Не замовкай, двострунне грало!
Чистiш, яснiше забрини —
бо ти iще не все програло!
I не снiжить, i не морозить,
i вiтру повiв не дмухне,
та тiльки небо все хмурне —
таке сiрiсiньке, як мозок,
в якому думка не зблисне.
Природа спить, i ми в облозi,
закляк осадник на порозi,
розносить протяг щось хмiльне,
а ми йдемо, ми все в дорозi,
хоча i з мiсця не ступнем.
Ловлю поезiю у прозi,
як вiтра в полi, день за днем.
Шука поезiя мене
на морi Чорному, на Бозi.*
* Бог, Бiг — правдива, iстинна назва Пiвденного Бугу.
0 той Фонтан! Вiн снивсь ночами,
крiзь темiнь зорями сiяв,
i свiтлячок пускався вплав,
пробуджений передчуттями.
Казковою ставала яв,
i берег дибився над нами,
i море, збуджене вiтрами,
хтось пiд намети гнав i гнав,
хтось делiкатними руками
серця i душi нам стискав
i, пригорнувши, цiлував,
зачудувавшись разом з нами
з казковостi i хвиль, i трав,
iз впертости нiчної гами.
Слова i голос, блискавка i грiм,
душа i тiло, колосок i корiнь
злютованi обоє ув однiм
на вiки вiчнi тiсно i прозоро.
А як же я? Моє життя у чiм?
Що зв’язує сьогоднi i учора?
Чому дрiбнiша i тьмянiша горе?
Чому — в глибокiм — не тунаю в нiм?
Моя любове! Ти — менi опора,
моя надiя, крила, непокора,
мiй голос, корiнь, i душа, i грiм.
Як добре, хто на зиму сад упорав!
Мороз i снiг деревам нiпочiм
знов оживуть у сонцi веснянiм.
Де Одеса i де той Київ,
де той Бiг, що зветься Богом?
Чи у дiйсностi, чи у мрiї,
чи на покутi серця мого?
От i знову цей бiг затiяв,
стисши зопалу двi остроги
без розбору, без остороги,
через урвища i завiї,
березневi рiчки розлогi,
словоблуддя, дурнi затiї,
iскри й попiл, що ледь курiє —
полетiв, що лиш дай Бог ноги!
Ось-ось Бiг мiй, Одеса й Київ —
за порогом, вiдрогом... рогом
У березнi береза не цвiте,
у березнi ще заметiлi, власне,
як не снiги — багнюки непролазнi,
тумани, сирiсть, хмари... та, проте,
є днi такi, що пору невиразну
оздоблюють в промiння золоте,
врожевлюють, плекають мрiї краснi,
пiдносять вгору почуття святе...
Благословен той чистий пiєтет,
спiвмiрнiсть, спiввiдноснiсть,
спiвгаразднiсть,
коли усiхнє змiшується з власним,
а все дрiбне покiрно геть iде.
Благословеннi материнський день
i їх продовження — обидва днi Тараса.
Усяка рощ простромить чорнозем,
Усяка рощ вироста по городу,
якщо погiдна видасться погода,
вагiтна сонцесяйвом i дощем...
Ось ти яке, розмноження природи,
Вiдтворення, повторення формем...
Ми се життям i таїнством зовем,
що незборимо устає зi споду,
немов зi сходу сонце день за днем,
як ми самi йдемо у рiд iз роду,
i неповторнiсть пращурiв несем
у вiру й силу, у добро i вроду.
Благослови нам, Господи, господу
i хлiба скибку з сiллю i борщем.
Який там берег за поворотом?
Чи можна буде за ним пристати,
щоб перестати веслом махати,
та плисти, плисти, як було доти?
Пороги, скелi — як днi, як дати,
як доти, котрi потрiбно взяти,
i кожен може тебе змолоти —
аби стлумити, аби здолати!
За поворотом, черговим — що там?
Чи вир, чи плесо? Негода? Згода?
I те велике, що прийде згодом,
чи зможе втрати вiдшкодувати?
...Iз хлопченяти — проплисти в тата,
весельце синовi передати...