|
|
   |
Так називалася моя перша замітка про війну в «Вечірній Одесі» в березні 2022 року. І сьогодні я продовжую вірити в тебе, моя поранена, скалічена, але не зламана країна.
Цього не може бути, бо не може бути ніколи... Мені сниться страшний сон, і я чомусь не можу прокинутися. Ці звуки — вони з фільму жахів? Ці новини — якою хворою свідомістю зліплені?
Такими думками і відчуттями обрушився на мене початок війни. Поступово сприйняття того, що відбувається, породило біль, злість, з’явилася ненависть. Страшне, всеруйнівне почуття. Лише десь у підсвідомості, глибоко-глибоко, залишалася віра в те, що, зрештою, прокинуся, і весь цей абсурд, марення зануреного в летаргію мозку відступить і відпустить. На жаль, знову і знову все навколо нагадувало: це реальність.
Показали перших військовополонених. Молоді розгублені обличчя. Ось їхні слова на пресконференції (!): «Я хотів би принести вибачення українському народу за свої дії, хочу, щоб все це припинилося». «Я розумію, що ми прийшли сюди як загарбники. Визнаю свою провину повністю». «Приношу свої найглибші вибачення українському народу».
Говорять, опустивши очі, судорожно ковтаючи клубок у горлі. За що вони вибачаються? За це? «Маріуполь. Прямий удар російських військ по пологовому будинку. Люди під завалами. Діти під завалами. Це звірство!» — написав тоді президент. Скільки їх ще було потім, таких ударів! Або це вибачення за розстріли мирних жителів, які намагалися виїхати з гарячих точок... Або за покалічені долі людей... Або за перелякані очі дітей... За незгасне горе батьків, які сидять поруч із бездиханними тілами сина, дочки?
За це можна пробачити?
Ввічливо вибачалися, але, загалом, непереконливо.
Військові люди живуть за військовим статутом. І суть його в тому, що накази не обговорюються. Але якщо наказ злочинний, якщо його віддає оскаженілий від безкарності, зажерливий, зухвалий нелюд — чи не привід це порушити статут, згадати, що знищення людини людиною завжди було, є і буде злочином? Адже існує ще й загальнолюдський «статут», правила життя для людини розумної. Є, зрештою, офіцерська честь, яка не передбачає вбивство дітей, жінок, літніх людей.
А ось ще слова тих військовополонених: «Ми зрозуміли, що ніяких фашистів тут немає. Хочу, щоб мене почули товариші по службі: хлопці, складіть зброю, ми воюємо проти мирної нації. А верховному головнокомандувачу скажу: таких, як ми, тут багато, і рано чи пізно вони повернуться додому, і у народу лопне терпіння, і він візьметься за зброю, щоб повалити такий уряд, який своїх хлопців обманним шляхом кидає як гарматне м’ясо».
Попереду було ще дуже багато такого «м’яса», знищеного «м’яса».
Зараз полонені вже виглядають по-іншому, в основному, їхні обличчя не спотворені інтелектом і розумовою діяльністю. Вони не викликають інших почуттів, крім огиди і все тієї ж ненависті.
Не лопнуло їх, народне російське, терпіння. Досі не лопнуло.
І не тільки російське. Ось що дивно, незрозуміло, що особливо тоді ранило: реальність така, що всі нас підтримували, агресію засуджували, а війна тривала. «Варварська поведінка Росії при повному ігноруванні міжнародного гуманітарного права повинна бути негайно припинена, — зазначалося в одній із заяв від імені Європейського Союзу. — Не може бути безкарності за порушення і злочини, скоєні російськими силами і їх політичним керівництвом. Всі винні в цих злочинах будуть притягнуті до відповідальності за свої дії відповідно до міжнародного права».
На жаль, ключове слово — «будуть». У якомусь майбутньому часі правосуддя буде здійснено, запевняли нас. Адже треба було зараз, у теперішньому часі. Але весь світ опинився — «на мушці» одного шантажиста. Його і людиною-то не назвеш, скоріше, щось людиноподібне. Породження диявола. Він досі погрожує всьому світу пальчиком, яким нібито готовий натиснути на «ядерну кнопку». Ступінь його підступності, аморальності такий, що світ боїться — страшно усвідомлювати — весь світ боїться одного цього демона.
І сьогодні, коли надходить допомога, військова, фінансова, гуманітарна, з багатьох країн світу, і європейських насамперед, коли вже ясно, що Україна стала щитом, і в першу чергу для Європи, від страшної біди, — в ній знаходяться ті, хто блокує життєво необхідні рішення, хто виставляє свої меркантильні вимоги. І особливо дивно, що раптом лунає заява одного з провідних європейських політиків, який, загалом, активно підтримує нашу державу: війна закінчиться тільки тоді, коли ОДНА зі сторін вичерпає свої військові та економічні ресурси... ОДНА зі сторін? Світ так і не усвідомив, що в його силах зробити такою стороною Росію? Адже це критично необхідно. І як можна швидше.
Повторюся: страшно це усвідомлювати — весь світ боїться одного демона.
Продовжує сумно дзвонити дзвін. Пам’ятаєте? Поет Джон Донн: «Немає людини, яка була б, як острів, сама по собі... Смерть кожної людини применшує і мене, бо я єдиний з усім людством, а тому не питай, за ким дзвонить дзвін: він дзвонить за Тобою».
Чотири роки дзвонить
у прямому ефірі!
І кожен з цих 1462, як і в найперші дні війни, не вагаючись, кажу: Україно, ти незламна!
Галина ТУЛЬЧИНСЬКА