|
|
   |
Якби мене запитали, у кого на судні найважча робота — у штурманів, механіків чи матросів, я відповів би: «У кухаря». Штурманів багато, механіків теж, матросів ще більше, а кухар — один. У найскладніших умовах плавання — у шторм, тропічну спеку — кухар має приготувати сніданок, обід та вечерю. Але головне: від того, як він готує, залежить настрій екіпажу.
За довгі роки роботи на суднах Чорноморського пароплавства я знав багатьох кухарів. Але завжди згадував і згадую кухаря пароплава «Курськ». Звали його Микола Христофорович Павліді. За національністю він був грек, але народився та виріс в Одесі.
На «Курськ» я потрапив після закінчення морехідної школи. Мені було 19 років. На цьому судні працював кочегаром. «Курськ», який моряки між собою звали «кацап» був старим зношеним пароплавом, побудованим в Англії в роки Першої світової війни. Працювали на вугільній лінії. З Маріуполя, який тоді називався Жданов, возили до Одеси донбаське вугілля. Пароплав так димів, що чайки, які летіли за ним, здавалися не білими, а чорними.
Не знаю, чим я сподобався Миколі Христофоровичу. Можливо, тим, що приносив із кочегарки на камбуз вугілля — кухонні плити працювали на вугіллі. А може, тому що він знав, що я був у гетто та концтаборі. Але завжди, коли я змінювався з вахти, він кликав мене на камбуз і підгодовував зайвою порцією супу чи перлової каші. Рік був 1949-й. Час голодний. За те, що кухар мене підгодовував, я йому вдячний досі.
За розповідями Миколи Христофоровича, у 1941 році після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз він був учасником оборони Одеси, потім Севастополя. Севастополь тримався 250 днів. 3 липня 1942 року місто впало. Багато захисників не встигли евакуюватися та потрапили до німецького полону.
Микола Христофорович був кулеметником. Другим номером працював єврейський хлопець Юзік Штейнберг. У полон вони потрапили разом. Коли їхню колону під конвоєм німців вели до міста, до них під’їхав німецький генерал. Він щось сказав конвоїрам, і пролунала команда: «Комуністам та євреям вийти з колони!». Микола Христофорович схопив Юзика за руку: «Стій, не виходь! На єврея ти не дуже схожий, а вийдеш — уб’ють!». Так воно й було. Тих, хто вийшов з колони, розстріляли. Тих, хто залишився живим, погнали далі, а вбиті залишилися лежати біля дороги в пилюці.
Під час руху колони Миколі Христофоровичу вдалось підібрати залиту кров’ю книжку вбитого радянського солдата. Цю книжку він дав Юзікові. І за чергової перевірки документів німцями ця книжка врятувала йому життя.
Обидва опинились у таборі для військовополонених. У бараку спали поряд на земляній підлозі. Табір знаходився під Миколаєвом. Полонені відновлювали Варварівський міст, підірваний Червоною армією під час відступу. Якось, коли їх гнали на роботу, назустріч йшла колона євреїв із сусіднього концтабору. Одна з жінок, придивившись до облич полонених, крикнула: «Ой, це ж наш Юзік!». Це була сусідка по одеському двору.
Німці, які конвоювали військовополонених, не зрозуміли, а поліцаї зрозуміли. Юзіка схопили, побили та шпурнули в колону євреїв. Так із табору військовополонених він опинився у єврейському концтаборі.
Доля звела його з Павліді вже після війни. Зустрілися вони у відділі кадрів Чорноморського пароплавства. Як розповідав мені Микола Христофорович, Юзіка звільнили радянські війська наприкінці березня 1944 року. Він одразу пішов на фронт. Війну закінчив у Чехословаччині, а повернувшись до Одеси, вступив на роботу до Чорноморського пароплавства, бо до війни плавав на суднах кочегаром.
Що стосується самого Павліді, то його викрали до Німеччини. 1945 року звільнений радянськими військами з полону.
Минув час, я зустрів його на Приморському бульварі. Він стояв біля Дюка і дивився на море. Зрадівши зустрічі, я запитав: «Як справи?». Він сумно посміхнувся: «Море кличе, а лікарі не пускають».
1961 року плаваючи механіком, я прийшов працювати на пасажирський теплохід «Україна». Там зустрів Юзефа Марковича Штейнберга, того самого Юзіка, про якого мені розповідав Микола Христофорович. На «Україні» він був ремонтним механіком. Коли я йому сказав, що знаю про його долю за розповідями Павліді, на його очах виступили сльози. Вечорами після роботи я приходив до нього в каюту, розповідав про те, як я хлопчиськом був у гетто, а він про свої поневіряння і в полоні, і в єврейському концтаборі, і про те, як врятував йому життя кухар пароплава «Курськ» Микола Христофорович Павліді.
У долі моїх героїв цікаво й те, що Юзеф Маркович жив на вулиці Єврейській у двадцять першому номері, а Микола Христофорович — за три квартали від нього, на Грецькій у п’ятнадцятому номері. Ось що таке наша багатонаціональна Одеса та долі одеситів.
А я згадав про це напередодні святої для одеситів дати — 10 квітня, дня визволення Одеси від фашистських окупантів у 1944 році.
Аркадій ХАСІН