|
|
   |
Сьогодні новинам про цей найбільший острів на Землі приділяють — із відомої причини — особливу увагу. А ще донедавна про Гренландію повідомляли небагато. Я ж згадав про неї у зв’язку з однією історією, пов’язаною з роботою рибалок на початку 90-х років минулого століття.
Отже, Гренландія понад тридцять років тому. Вітчизняна риболовецька галузь переживає непрості часи. Пальне дороге, ловити поки що ніде, договори треба укладати з новоутвореними державами. Коротше кажучи, більша частина флоту стоїть. Чекає біля моря погоди — і в прямому, і в переносному сенсі. Але в комерційних відділах компаній люди даремно хліб не їли за жодних часів.
Вихід частково знайшли. І, до речі, знайшли його в усіх пострадянських країнах, що мали свій великотоннажний промисловий флот. Розсудили так: якщо ловити рибу не можна — або поки що не можна, — то давайте використаємо морозильні потужності суден. Одеські судна й навіть плавбази ходили до Шотландії та Ірландії. Судно стояло на якорі й заморожувало у своєму цеху рибу, виловлену місцевими рибалками.
Випадок, про який хочу розповісти, стався з естонським траулером, що займався тим самим у Гренландії. Тобто обслуговував артіль місцевих рибалок.
У Гренландії великих міст — раз-два та й усе, а населення тоді налічувало близько 50 тисяч осіб. Судно загнали в кригу біля берега, поруч із невеликим рибальським поселенням, і почали виробничу діяльність.
Місцеве населення — це гренландські ескімоси (інуїти). Вони, як і двісті років тому, ловили тріску та палтуса. Риба ця досить дорога, особливо палтус. Система лову теж старовинна: в ополонку опускають пастку на кшталт осетрової. Риба рухається до наживки, а коли дісталася й з’їла її — розвернутися й виплисти назад уже не може.
Раніше ескімоси якось обходилися без рибцеху й додаткових морозильних потужностей, але в той час, мабуть, щось змінилося. А може, рік був вдалий, і риби виявилося більше, ніж зазвичай, — не знаю. Факт у тому, що місцева компанія вирішила найняти цілий траулер, аби заморожувати рибу, яку ловили й підвозили до борту місцеві хлопці.
Отже, розклад такий: траулер стоїть із практично повним екіпажем. Поряд — місцеве рибальське поселення, де мешкає 50—60 ескімосів, які ловлять рибу. Один данець живе в маленькій будці на кризі біля судна. Він приймає улов у ескімосів, розраховується з ними, веде облік риби й передає її на траулер для обробки та заморожування. До найближчих органів влади чи якоїсь іншої цивілізації — година льоту гелікоптером.
Екіпаж траулера складався зі звичайних рибалок. Тобто звички в них були, як у всіх рибалок. Основний момент тут, звісно, полягав у тому, що судно не рухалося. Усі системи й механізми працювали, виробництво періодично запускалося. Але судно нікуди не йшло. І це вносило елемент нудьги в життя екіпажу. Як розважаються рибалки? Всіляке доміно, шеш-беш, карти, нарди, читання класиків вітчизняної та зарубіжної літератури.
Усе це, звісно, добре, але чогось бракує.
І ось, це «чогось», після того як у льодах простояли місяць, почали виробляти. Використали, природно, старовинні рецепти — вода, цукор, дріжджі.
І тут, щоб мене правильно зрозуміли, немає нічого поганого — як немає поганих чи хороших людей: є люди звичайні, зі своїми бажаннями, пристрастями, прикрощами, радощами й потребами. Моряки, так би мовити, захищали свою психіку під час важкого рейсу серед криги й торосів.
Отже, процес іде: ескімоси підвозять рибу, данець із ними розраховується, екіпаж приймає й заморожує. Усі задоволені.
Та якось у будній день один допитливий ескімос попросився на судно. Можливо, просто ознайомитися з виробництвом, а може, мав якусь іншу мету. Пропустили. Показали.
І десь там, усередині судна, під час цієї екскурсії — історія подробиць не зберегла — йому налили склянку справжнього, морського, чудового, живильного самогону. І тут, як казали класики, «крига скресла» — почалося. Ескімоси залишилися ескімосами, тобто в їхній фізіології за довгі роки еволюції нічого не змінилося. Та сама тяга до спиртного й та сама його непереносимість. Ну і, звісно, залежність.
Народ у нас на суднах кмітливий — і рекламну кампанію розгорнули миттєво. І аборигени пішли косяком. Пів літра — 100 американських доларів. Дорого, звісно, але спробуй поторгуйся.
Тут уже починалася майже кримінальна історія. Вільний продаж алкоголю в Гренландії заборонений. Отакої.
Данський інспектор-приймальник, який здійснював «стикування» ескімосів з екіпажем, запідозрив недобре. Одразу після розрахунку ескімоси прямували на судно — заборонити їм туди ходити він не мав права. Через деякий час ескімос залишав борт, насилу діставався свого транспортного засобу у вигляді собачої упряжки, якимось одному йому відомим заклинанням вмикав автопілот у ватажка зграї й у положенні лежачи на нартах відбував до своєї ескімоської хатини.
Не знаю, чи поскаржилися інспектору-приймальнику ескімоські дружини, чи він сам вирішив припинити це неподобство, але одного дня данець з’явився на борт і спробував пояснити капітанові суть проблеми. Його, звісно, вислухали, поспівчували й пообіцяли розібратися. Але задушити власноруч такий бізнес?! Тим паче що риболовля у ескімосів активізувалася — маючи такий потужний додатковий стимул. Рибу вони почали возити активніше, попри щоденне вживання. Не завжди пиятика заважає роботі. Ох, не завжди.
Час минав, трюми судна наповнювалися, ескімоси потихеньку спивалися. Данський інспектор виявився принциповим захисником їхніх прав і букви закону. Він попередив суднову адміністрацію, що викличе поліцейський гелікоптер.
Але тут був один нюанс, який заважав йому зробити це ще три місяці тому. Секунда польоту гелікоптера коштує 1 американський долар. Якщо виклик виявиться хибним, тобто джерело забороненого алкоголю не буде знайдене, платить той, хто викликав гелікоптер. Якщо летіти від найближчої поліції 2 години 45 хвилин, нескладно підрахувати, у яку суму це може вилитися.
На судні теж вивчили місцеві нормативні документи й про розцінки на поліцейські гелікоптери знали. Після погроз данця було виділено спеціально навчену людину з оптичним приладом під назвою бінокль. Тепло одягнений і забезпечений термосом із тим самим самогоном член екіпажу розташовувався на пеленгаторній палубі й стежив за повітряним сектором, звідки міг з’явитися поліцейський гелікоптер.
Інспектор, помітивши спостережний пост, одразу прекрасно зрозумів, що втопити самогонний апарат — справа п’яти хвилин. До речі, біля борту спеціально для цього була постійно очищувана вахтовими ополонка. Тож він розумів: його зарплати вистачить розрахуватися за хибний виклик — але лише один раз. І, безумовно, він розумів, що виготовити новий апарат в умовах технічно повністю оснащеного судна — загалом не проблема.
Цілими днями інспектор-приймальник мучився сумнівами, худнув і втрачав здоровий північний рум’янець. Так минув місяць. У підсумку фатального дзвінка в поліцію він так і не зробив.
Невдовзі судно з повними трюмами пішло до Таллінна. Ескімоси отямилися, помирилися з дружинами й зажили колишнім життям.
А деякі підприємливі моряки потрапили в розпочату естонську приватизацію та придбали собі бари й ресторани. І це — абсолютна правда.
В’ячеслав ВОЛЬФ. Капітан далекого плавання