|
|
   |
Сьогодні багато говорять про вивчення іноземних мов, про користь їхнього застосування. У радянський час такого не було. Мови вивчали в школах — англійську, французьку, німецьку. Але в закритому суспільстві, яким був Радянський Союз, що завдяки Сталіну відгородився від усього світу «залізною завісою», спілкування з іноземцями було виключене. Тому до вивчення мов ставилися байдуже.
Моя мама добре знала німецьку мову. У нашому домі були книги німецькою відомих тоді письменників Ліона Фейхтванґера, Томаса Манна, Стефана Цвейґа. Читати я навчився рано. Мама всіляко намагалася прищепити мені любов до німецької. Але все це було на початку тридцятих років минулого століття, коли до влади в Німеччині прийшов гітлерівський фашизм. Радянські газети в кожному номері писали про злочини нової гітлерівської влади, і я заявляв мамі, що «фашистську» мову вчити не буду. Мама майже кричала:
— Німецька — це мова Ґете, Шиллера і Гейне, мова великих німецьких композиторів — Бетховена і Моцарта! До чого тут фашизм?
Але я стояв на своєму.
В Одесі до 1937 року жило багато німців. Свідчення цьому — кірха, що стоїть і сьогодні на вулиці Новосельського.
Мої батьки дружили з німецькими лікарями — доктором Кохом і доктором Ґроссом. Вони часто бували у нас удома і розмовляли з мамою німецькою. А я, щоб їх не чути, тікав у двір, де хлопці грали у футбол. І для мене ганяти м’яча було важливіше за мову, яку так любила моя мама.
У 1937 році, в розпал репресій проти «ворогів народу», доктор Кох і доктор Ґросс були заарештовані як німецькі шпигуни й заслані на Колиму, у концтабори, де й загинули. І я сказав мамі:
— Ось тобі твоя німецька мова — мова шпигунів і диверсантів.
Настав страшний 1941 рік — рік нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз.
Невдовзі Одесу окупували румунські й німецькі війська. Почалися масові грабежі та розстріли. Коли до нашої квартири приходили румуни, вони по-господарськи розкривали шафи й забирали теплі речі.
В один із таких днів двірник привів до нас двох німецьких офіцерів, повідомивши їм, що тут живуть «юден» — євреї. Коли німці увійшли, на мою маму страшно було дивитися. Вона була впевнена, що вони зараз дістануть зброю й уб’ють нас. Побілілими губами прошепотіла:
— Guten Tag.
Обидва німці здивовано подивилися на матір, і один із них запитав:
— Фрау знає німецьку?
Мама кивнула. Вони жваво заговорили німецькою. Я не розумів, про що, але бачив, що мама заспокоїлася й навіть усміхнулася. Німці ввічливо попрощалися й пішли.
А потім для нас, євреїв, за наказом окупаційної влади були тюрма, гетто і концтабір.
У бараці концтабору з нами жив адвокат із Кишинева на прізвище Мосберґ. Коли почалася війна, бессарабські євреї тікали від німців до Одеси. Але евакуюватися не встигли — і з приходом окупантів потрапили, як і ми, до концтабору. Мосберґ був освіченою людиною, любив розмовляти з мамою німецькою. Якось під час їхньої розмови повз проходив поліцай Луценко. Він завжди ходив із нагайкою й любив нас хльостати. І мене здивувало, що, почувши німецьку мову, він якось шанобливо подивився на Мосберґа й маму — і пройшов повз.
У березні 1944 року повз наш концтабір почали проходити відступаючі німецькі війська. Обідрані, брудні — це вже були не ті німці, яких я бачив у 1941 році.
Якось вранці мама пішла до колодязя по воду. Біля неї зупинився віз із пораненими німцями. Вона злякалася, поставила відро й хотіла втекти. Але німець, що правив кіньми, зіскочив із воза, схопив маму за руку й щось сказав. Мама відповіла. Він усміхнувся:
— Фрау говорить німецькою?
Після цього він попросив маму приготувати обід для поранених і дав стільки продуктів, що, коли німці поїхали, ми ще кілька днів цим харчувалися.
А потім настали щасливі дні нашого визволення червоною армією, повернення до Одеси, навчання й моя робота в Чорноморському пароплавстві.
Плаваючи механіком, я багато писав про свої закордонні враження, друкувався в різних газетах і у всесоюзній газеті «Водный транспорт». Якось я прилетів до Москви, зайшов у редакцію цієї газети, і знайомий журналіст сказав мені:
— Зараз у Москві перебуває німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Генріх Белль. Він виступатиме в Центральному будинку літераторів. Ходімо послухаємо.
Зала, де виступав Белль із перекладачем, була переповнена. Декілька його книжок я читав до цієї зустрічі — «Де ти був, Адам?», «Очима клоуна», «Хліб ранніх років». Це були антифашистські твори. Я був вражений, коли дізнався, що під час Другої світової війни Белль був солдатом гітлерівської армії, більше того — у 1941 році служив у складі гарнізону в Одесі й охороняв кірху, щоб її не підірвали партизани-підпільники.
Через кілька років я поїхав на операцію до Німеччини. Після неї почав відвідувати курси німецької мови. Дуже шкодував, що в дитинстві не хотів її вчити, як просила мама. Опанувавши мову, я почав читати зі словником улюблений роман «Три товариші» Ремарка. До цього я читав його російською. Знайомлячись із оригіналом, бачив, як втрачається музикальність фраз, скільки нюансів і деталей характерів зникає у перекладі.
Про мої уроки німецької можна було б говорити ще багато. Але, закінчуючи цю статтю, хочу сказати молодим читачам: вивчайте іноземні мови. Вони відкриють перед вами величезний світ людських знань — знань, які завжди знадобляться вам у житті.
Аркадій ХАСІН