|
|
   |
Ці слова належать Андрею Шептицькому.
160 років тому, 29 липня 1865 року, в селі Прилбичі біля Львова в аристократичній родині народився Андрей Шептицький (у хрещенні Роман Марія Олександр Шептицький). Його батько, спадковий граф Іван Кантій Шептицький, був великим землевласником, шляхтичем, а мати, графіня Софія Фредро, належала до одного з найвизначніших польських родів.
У багатьох шляхетських родинах дітей змалку привчали до багатомовності. Роман Шептицький знав до десятка мов. Попри польськомовне середовище він з юності виявляв інтерес до української мови та культури.
Початкову освіту Роман здобув удома, далі навчався в гімназії у Кракові, в європейських університетах. Здобув ступінь доктора права, а потім — доктора теології та філософії. Але молодий граф твердо вирішив служити Богові. У 1888 році вступив до Добромильського монастиря отців Василіян, прийнявши чернече ім’я Андрей. У 1892 році був висвячений на священника.
12 січня 1901 року владика Андрей Шептицький очолив Українську греко-католицьку церкву. Його вступ на митрополичий престол насторожено сприйняли і поляки, і українці. Поляки вважали його зрадником, а українці — польським агентом, який намагатиметься розвалити УГКЦ зсередини. Але за кілька років їхнє ставлення змінилося. Особливо після того, як у 1904 році в митрополита побував, ближче познайомившись із його намірами та скромним побутом, Іван Франко. Розуміння духовного сподвижництва, спрямованого на піднесення українського народу, розвіяло недовіру і зробило митрополита беззаперечним духовним лідером і авторитетом.
Не останню роль у цьому відіграв підприємницький хист митрополита Андрея та вміння заробляти гроші. Попри те, що чернеча обітниця зобов’язувала особисто його до смирення та утримання від розкошів, він вкладав кошти в розвиток різних проєктів, навчаючи українців економічній та фінансовій грамотності і всіляко підтримуючи різні ініціативи. Він же дбав і про те, щоб священики, окрім богословських знань, опановували ще й світські ремесла — торгівлю, бухгалтерію, кооперацію, землеробство.
До цього спонукали обставини: УГКЦ не мала жодної державної підтримки ані за Австро-Угорщини, ані за Польщі. У цих умовах церква перетворилася на таку собі державу в державі: у межах УГКЦ Андрей Шептицький сформував неформальний кабмін, який вирішував нагальні господарські потреби галичан. Значна частина коштів церкви і особистих коштів митрополита (на той час мільйони доларів, — І.П.) йшли на створення шкіл, лікарень, санаторіїв та музеїв. Митрополит давав особисті кошти і свою землю на організацію кооперативного ліцею, садівничо-городничої та хліборобської шкіл. Церква за часів митрополита Андрея проклала 120 км залізниці до Стрия і до сучасної Івано-Франківщини.
Шептицький (співвласник з експлуатації 128 свердловин) успішно розвивав нафтовий промисел на землях, які належали УГКЦ. Він же був ініціатором створення перших заповідників. Кошти на їх утримання і розвиток мав, продаючи польським шляхтичам ліцензії на полювання.
У 1910 році митрополит увійшов до складу комітету засновників Земельного банку гіпотечного (ЗБГ) — першого українського банку, створеного на засадах іпотеки. Банк допомагав українським кооперативам на кшталт «Сільського господаря», «Народної торгівлі» або «Маслосоюзу», який постачав галицькі вершки усьому світу. Як наслідок — у 1936 році торговельний оборот українських молочарських спілок на Галичині майже вдвічі перевищував виторг такої самої кількості польських кооперативів. Митрополит говорив: «Перша причина бідності — це неорганізованість».
Будучи церковним лідером, Андрей Шептицький мав вплив і на державні процеси. В часи Української революції 1917—1921 років він використав весь свій авторитет і хист дипломата для підтримки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. 28 лютого 1918 року митрополит виступив із промовою в Палаті панів у Відні щодо укладання Берестейської угоди, після чого Холмщина таки відійшла до УНР. У 1919 році завдяки Шептицькому Ватикан на чолі з Папою Бенедиктом XV визнав УНР. У березні 1939-го він підтримав створення Карпатської України.
Андрей Шептицький мав величезний вплив не лише на Галичині, але й по всьому світу. У 1921—1923 роках митрополит Андрей відвідав українську діаспору за океаном: в Канаді, США, Аргентині, Бразилії. Крім дипломатичних контактів, він організовує збір пожертв на утримання галицьких сиріт, котрих після Першої світової війни з’явилося дуже багато.
Шептицький одним з перших у 1933-му підняв світову спільноту проти Голодомору 1932—1933 років, започаткував акцію зі збору допомоги для голодуючих на Наддніпрянщині. Митрополит посилав цілі вагони зерна на велику Україну. Пізніше митрополит Андрей вів перемовини з Голлівудом про зйомки фільму про Голодомор.
Кампанію дискредитації Андрея Шептицького та УГКЦ радянська пропаганда розгорнула уже після його смерті 1 листопада 1944 року. Почалися арешти владик, монахів, багатьох вірних. У 1947 році заарештували брата Шептицького архімандрита Климентія. Роком раніше був скликаний псевдособор, на якому оголошено про ліквідацію УГКЦ.
Велика діяльність владики Шептицького охоплювала періоди двох світових воєн і шести політичних режимів. Дослідження багатогранного Божого служіння митрополита продовжуються. Проте слід зазначити, що до сьогодні відкритим залишається питання про оголошення комісією Яд ва-Шем Андрея Шептицького Праведником народів світу за порятунок євреїв. Разом з тим єврейська громада України в травні 2008 року визнала його Праведником. Також стараннями Курта Левіна, сина львівського рабина, якого разом з іншими євреями митрополит прихистив у своїй оселі під час нацистської окупації Галичини, створено окремий відділ, присвячений Шептицькому та його діяльності, в музеї жертв Голокосту у Вашингтоні. Андрей Шептицький удостоєний нагороди імені Яна Карського, а в 2013 році єврейська громада України спільно з УГКЦ заснувала медаль митрополита Андрея Шептицького, якою нагороджують осіб, що найбільше прислужилися справі українсько-єврейського примирення.
Слід згадати, що у той складний час, в якому жив митрополит Андрей, порушувалося питання про створення української греко-католицької церкви на півдні України, зокрема в Одесі. Одним із перших греко-католицьких священиків, який стояв біля витоків, був Ілля Кливак. Він народився 29 липня 1880 року. У 1917—1919-х роках жив в Одесі. У відповідності із планами митрополита його пріоритетним завданням стало будівництво храму для греко-католицьких переселенців в Одесі.
Віряни звернулися з відозвою до митрополита про збір пожертв на побудову свого храму у місті. Одним із перших відгукнувся А. Шептицький, який надіслав матеріальну допомогу на розбудову церкви. У листі до митрополита І. Кливак дякував не лише за фінансову поміч, але й за відправлені до Одеси книжки. За ініціативою священика вони були розпродані за 200 рублів, частина виручених коштів пішла на побудову храму. І. Кливак звітував і про численні відвідування всіх можновладців Одеси, здійснених з метою отримання фінансової допомоги. Зокрема, він повідомляв, що ним було винайдено у тимчасове користування будинок за 3600 карбованців для церковних потреб.
22 серпня 1918 року о. Ілля Кливак повідомляв А. Шептицькому про те, що влада виділила площу під церкву в дуже зручному та гарному місті, а український комітет надав 10 тисяч карбованців на будівництво храму і 25 тисяч крб. на створення дитячого притулку. Ось як він описував місцевість, відведену під церкву: «Місце для церкви дуже пригоже, бо лучить місто з двома передмістями: Пересипом і Молдаванкою, чудний вид навкруги і домінує на оба передмістя, де живуть в більшості наші люди, і має вид на море навіть, є місцем де сходяться трамваї з трьох чи чотирьох сторін світу». Цей опис дозволяє стверджувати, що греко-католицьку церкву планували побудувати в районі сучасного Херсонського скверу. Площа під храм займала близько 500 саженів вартістю 250 тис. карбованців. Згодом І. Кливак планував відкрити гімназію або католицький ліцей. Однак ці плани так і не були реалізовані. За радянські часи о. Ілля Кливак був репресований. Його життя обірвалося 10 квітня 1942 року у тюрмі Ташкента.
В Одесі пам’ять про митрополита Андрея Шептицького з травня 2016 року увічнена у назві вулиці в Пересипському районі. Тиха, у деяких місцях схожа на сільську, зигзагоподібна вуличка з приватними будинками, горіховими і вишневими деревами виходить до проспекту Князя Володимира Великого.
В кварталі від вулиці Шептицького невеликий греко-католицький храм Вознесіння Господнього. Спілкуюся з настоятелем о. Юрієм про життя парафії. У розмові відкрився цікавий факт: попередній голова парафії о. Роман (відійшов у вічність) народився у Німеччині, його хрещеним був Степан Бандера, а рідним батьком відомий історик Петро Мірчук. Продовжується, не затухає життя релігійної громади. Її сьогоднішній керівник має духовну і світську освіти, є капеланом чоловічої в’язниці, медичним капеланом. Завдяки налагодженій закордонній благодійній допомозі в парафії постійно ведеться соціальна робота: проводяться щотижневі безкоштовні обіди, роздається одяг переселенцям тощо. На даний час п’ятеро священників греко-католицької церкви Одеського регіону у якості капеланів служать у складі Збройних Сил України.
І нарешті дозвольте нагадати ще одну фразу визначної людини ХХ сторіччя Андрея Шептицького, сказану ним восени 1944 року: «Україна двигнеться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величною, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу...».
Ігор ПАНОЧИШЕН