Поэт, переводчик, создатель книг

Исполняется 70 лет Анатолию Глущаку — известному в нашем городе, в Украине и за рубежом украинскому поэту, переводчику, творцу многочисленных изданий, собравших под свои обложки сотни поэтов — как широко известных, так и открытых им для читателя. А еще он — наш коллега, журналист, одно время заведовавший в «Вечерней Одессе» отделом культуры.

В его творческом багаже — 14 поэтических книг, включая переводы. Сборник избранных поэзий и переводов «Ковчег надiї», изданный в 2007 году в Одессе, назван лучшей украиноязычной поэтической книгой года, удостоен премии имени Васыля Мысыка. Премию П. Кулиша он получил за книгу переводов «Польський лiтературний вiтраж». Анатолiй Глущак — лауреат муниципальной премии имени К. Паустовского.

Не меньше, чем в собственные стихи и переводы, вкладывает он таланта и души в книги, сотавителем, редактором которых является, проявляя высокие критерии отбора, тонкий поэтический и художественный вкус, создавая вместе с художниками-оформителями и полиграфистами образцы настоящего книжного искусства. А. Глущак стал составителем первой в Украине «Антологiї української морської поезiї», где собраны стихи 150 авторов — от Тараса Шевченко до наших дней. А сегодня уже готова к печати созданная им по тому же принципу поэтическая антология «Степова пектораль», которая выйдет в свет в 2010 году.

Впереди новые замыслы и свершения. «Вечерняя Одесса» от души желает Анатолию Степановичу крепкого здоровья и еще многих творческих удач.

Анатолий Глущак

Из будущей «КНИГИ ПОСВЯТ»

Повернення

Лечу над Україною.
Лечу!
Лелечий
шлях
лiтак
долає
легко.
Ти чуєш, мамо,
я тобi кричу?
Ти бачиш, нене,
я вже недалеко.
Ще сто рiчок —
i тiнь моя впаде.
Ще сто лiсiв —
i знов запахнуть трави.
Ще сто думок —
тонесенького краму
для парашута
висота спряде...
Я приземлюсь
в осiнньому саду,
махну рукою
бiло-срiбнiй птасi,
до школи
обережно увiйду
i стану на порозi
в першiм класi,
i зрозумiю:
свiт не постарiв, —
бо гаму азбуки
спiває першокласник,
пильнуючи,
де мамина указка
торкається позначок
в букварi.
То я змужнiв —
вiд змушених розлук,
заспраглостi
нещедрого кохання,
i вiд трасуючих
удач i мук,
вiд звиклостi до свiту
й незвикання.
А жiнка гляне —
строга i свята,
як стихне
реактивний гул у небi...
Скажу їй:
— Мамо, я летiв до тебе.
Даруй, що довго...
Так iшли лiта.

Я не наслухався дiдiв

Святославу Божiю
Нема на каменi слiдiв.
Алмазно охолола криця.
Я не наслухався дiдiв...
З дiдами — не
наговорився.
При каганцях сидять дiди...
Бiля криниць...
I понад ставом...
Як верболiз коло води,
Бiля дiдiв ми виростали.
Дiди... Рухливi, мов джмелi!
Та й не такi вже балакучi...
Брилi на кожному чолi
Чи нiмбiв обручi блискучi?!
Такi вигадливi казки...
Такi пiснi... Такi прислiв’я!..
Черiнь дiдiвської руки,
Що пахла хлiбом, розумiв я.
Тодi, здавалось, досхочу
Я з дiдусями спiлкувався.
А нинi — спогадом лечу...
I почуваюсь винуватцем.
Все ж мало слухав я старих,
А їхню мудрiсть легковажив:
I доброту не так берiг
I їх правдивiсть з вiчним стажем.
У зимнi довгi вечори,
Напровеснi, на сiнокосi,
А власне — кожної пори
Вони чекали мене в гостi...
Як мало випало гостин
В моє село пiд Волочиськом,
Де я продовжую рости
В дiдiвськiй пам’ятi — хлопчиськом.
Отак до часу, до пори
Не знав своєї нагороди...
Немов ступав на схил гори,
А до вершини не доходив.
мов крига по водi.
Торкнулось палом чорнобривцiв.
Я не наслухався дiдiв,
З дiдами —
не наговорився...

Iнтермеццо

Тамарi Гамсахурдiа, сестрi Звiада

...А на її блiде обличчя
тривка роздвоєнiсть лягла:
в очах — впокоренiсть
незвична,
вуста —
розпрямленiсть крила.
Як вдих —
смичка наївний дотик.
А струнне поле — як магнiт...
I звук сягав найвищих готик
i тиньком сипався до нiг.
I знов мелодiя-повiйка
вилася горi... вище «сi»...
I припадали враз до вiкон
схвильованi обличчя зiр.
А нiч копитила неспiшно,
така слухняна i гнiда.
А полум’я низької свiчки
щомить зривалося з гнота.
Я не забуду, сподiваюсь,
(спливуть розлуки i роки),
як жiнка скрипцi сповiдалась
й та вiдпускала їй грiхи.

Розвидень

Петровi Осадчуку

Стояло лiто бiля тину,
Дивилось пiльно вдалину,
Де степу зiбгана хустина
Вбирала вiльгiсть полину;
Де зорi ходором ходили
Й дороги спали чуйним сном;
Де греблi горда самотина
Шукала втоплене весло;
Де все було
на дивний вимiр
I все несхожiстю жило, —
Сплiталось зриме
i незриме,
Зростались небо i село...
Серпневий сад
табунно тупав:
Вминали яблука траву.
Ховала нiч в чупринi дуба
Карбiвку мiсяця криву.
Стих вiтер у пташиних крилах,
Роса текла в мої слiди.
I день ладнав новi вiтрила,
Щоб сонцем осенi
Зiйти.