Заповідане Дерев’янком

Редактор-засновник газети «Вечерняя Одесса» сповідував принцип системноінноваційної журналістики, впевнено спрямовував колектив у русло пошуку, ефективності друкованого слова. Найбільшими підрозділами редакції були сектор випуску і відділ листів. Щодо першого: газета виходила шість разів на тиждень, кожен номер пошта доставляла передплатникам у день випуску, після 16-ї години. Склад другого обумовлювала оперативність і гострота публікацій, запрацював потужний зворотній зв’язок.

«Вечірка» відмовилася від поширеної в радянській пресі практики переправляння критичних сигналів і скарг до партійних чи адміністративних органів «для вжиття заходів». Працівники редакції, досвідчені позаштатні кореспонденти перевіряли абсолютну більшість сигналів, вивчали суть конфліктів, готували критичні публікації. Принциповість і професійність виступів газети викликала громадський резонанс, «ВО» була грозою для бюрократів, шахраїв, порушників моральних засад і законів.

Борис Федорович Дерев’янко вже наприкінці 70-х років зрозумів, що «ВО» має виходити за межі міста, адже усі промислові підприємства, вузи і технікуми мали підшефні колгоспи і радгоспи, направляли людей для проведення польових робіт, збирання врожаїв, обладнання тваринницьких ферм, механізованих токів, ремонту техніки. Одесити жили турботами села, і «Вечірка» першою серед подібних газет України створила дуже фаховий відділ аграрного сектору.

«Вечерняя Одесса» стала регіональною газетою не з волі партійного керівництва міста і Одещини і всупереч місницькому опору трьох обласних газет, які програвали конкурентну боротьбу за читача. Тираж «Вечірки» невпинно зростав і згодом перевищив 300 тисяч примірників: навряд чи будь-коли якась газета Причорномор’я могла похвалитися такою читацькою аудиторією.

Знаменно, що навесні цього року саме у «ВО» опублікував дві свої статті колишній мер Одеси, Герой України Валентин Симоненко. З Борисом Дерев’янком він був однодумцем, дружив з ним, виступав на шпальтах газети. Саме цю трибуну обрав для злободенних, вистражданих, глибоко аргументованих роздумів і пропозицій питомий патріот міста. Розмірковуючи про те, як можна зупинити занепад Одеси і вийти на шлях успіху, Валентин Костянтинович, досвідчений практик, академік-економіст стверджує (мабуть, несподівано для багатьох): «Главным ресурсом успешно развивающихся территорий и городов, прежде всего, становится не наличие транспортных путей, географическое положение, не героическое прошлое и наличие памятников архитектуры, а воля местного населения, его пассионарность и стремление сохранить город, найти реальные пути повышения его конкурентоспособности...».

Не можу утриматися, аби не повторити пунктирно суть заключної глави першої статті Симоненка. Навіть в середині 80-х років минулого століття, коли в радянській економіці посилювалися кризові явища, в Одесі зуміли радикально зміцнити містоформуючу базу, найперше будівельну. Коли у високих партійних комітетах голову міськради Одеси запитали: «Якою ви хочете бачити Одесу найближчим часом?», той відповів: «По значущості та авторитету такою, якою вона була в пору свого сторіччя». Тобто, третім містом в Російській імперії.

Роздумуючи над публікаціями Симоненка, я уявив собі неймовірну ситуацію: як би відповів на вищенаведене запитання Борис Дерев’янко? Таж міг би він жити дотепер — адже ровесник Симоненка! Візьму на себе сміливість (ми ж однокурсники, рівно 40 років тісно спілкувалися) сформулювати суть відповіді: «Хоча б такою, якою була при голові міськради Симоненкові». Тобто, коли абсолютна більшість одеситів мали роботу, бо працювали 220 промислових виробництв, найбільше в світі пароплавство, 118 науково-дослідних і проектно-контрукторських інститутів, більше ста санаторіїв і будинків відпочинку, а ще безкоштовною була освіта і медицина, кожна сім’я мала перспективу одержання нової квартири.

Екс-мер Одеси, донедавній головний контролер держбюджету України (Рахункова палата) висловлює певність, що в місті були і є люди, яким по плечу вирішувати найскладніші завдання. «Когорта людей, которые в самые сложные и переломные времена истории нашего города находили выход из труднейшего положения, определяла задачи развития на перспективу, решала и достигала их. (Виділено мною. — А. Г.)».

«Вечерняя Одесса» з моменту заснування в липні 1973 року доставляла синергію такої когорти в кожну родину передплатника, яскраво і різнобічно розповідала, як кумулятивна креативність таких людей втілюється у позитивні зміни — на виробництві, в інфраструктурі міста, в культурі.

Борис Дерев’янко добре розумів, що фінансування газети виключно з партійного бюджету є формою і важелем адмінресурсу обкому і міськкому партії. Тому першим на Одещині почав видавати рекламний додаток, що дало можливість газеті організовувати масові заходи, традиційні конкурси, як-от: «Люди діла», конкурс юних музикантів Півдня України «Срібна нота», щорічний міжнародний марафон «100 кілометрів за 24 години» та ін. Далекоглядний редактор разом з економічною службою послідовно створювали стратегічний запас паперу, що з розпадом СРСР став основою незалежності редакційної політики, надійним якорем в розбурханому морі цін та інфляції.

Цей запас паперу і рекламний додаток допомогли Б. Дерев’янкові вистояти у протистоянні з підступним демагогом, першим секретарем Одеського обкому партії Г. Крючковим, якого не влаштовувала наступальна позиція «ВО» в пору гласності, смілива і переконлива публіцистика «Колонок редактора». В ході виборів до Верховної Ради СРСР (як виявиться пізніше — останніх) одесити масово підтримали Бориса Федоровича, обрали його народним депутатом — всупереч брудній протидії Г. Крючкова і його поплічників.

Затято і підступно боровся проти «Вечерней Одессы» (навіть після загибелі Дерев’янка) упродовж обох каденцій мер Одеси Е. Гурвіц. Його підлеглі всіляко завадили проводити передплату, пошта доставляла газету на 2—3-й день, в кіосках «ВО» ховали, а потім масово списували, як не продану. Мабуть, такої зневаги до одеситів, порушення їх права на одержання об’єктивної інформації не спостерігалося в місті з моменту появи першої газети на початку ХІХ століття...

Одеська письменниця Доротея Атлас в 1911 році видала книгу з прикметною назвою «Старая Одесса, ее друзья и недруги» (перевидана у 1992 році накладом 30 тисяч примірників). Вірю, що котрийсь з письменників, істориків, журналістів-краєзнавців напише дослідження про друзів і недругів Одеси після її звільнення від окупантів 10 квітня 1944 року. Адже архіви доступні, виходять книги спогадів, є помітні спроби оглянути 25-річний відрізок української Незалежності — в проекції на Одещину. Важливим джерелом для подібної праці можуть слугувати річні підшивки «Вечерней Одессы», посмертні книги статей та прозу її Редактора-засновника.

Публікації В. К. Симоненка стали поштовхом до осмислення справжніми друзями і патріотами Одеси окреслених автором проблем. На сторінках «ВО» з’явилися перші відгуки. А вже 12 травня з ініціативи редакції та Одеської державної академії будівництва і архітектури пройшов «круглий стіл» «Одеса: проблеми відродження і розвитку». Не буду нагадувати, що це актуальне громадське віче розпочалося перед 20-річчям загибелі Бориса Федоровича Дерев’янка, що визначати вектор дій треба за участі широкого кола спеціалістів, успішних практиків, мудрих земляків.

На закінчення хочу нагадати, що 20 років тому, у травні 1997 року, вийшов перший номер літературно-публіцистичного додатку до газети «Вечерняя Одесса» «192 сходинки» — на 12 сторінках звичного для читачів формату. У липні вийшов другий номер в такому ж обсязі. Який майданчик задумав і форматував Дерев’янко, на які читацькі кола було розраховане нове видання? Про це — в наступній статті меморіального циклу «Заповідане Дерев’янком».

Анатолій ГЛУЩАК. Письменник, багаторічний автор «ВО»