За гуманизм, за демократию, за гражданское и национальное согласие!
Общественно-политическая газета
Газета «Вечерняя Одесса»
RSS

Далекое-близкое

Три портрети з вузівської віньєтки

№73 (10334) // 05 июля 2016 г.
Три портрети з вузівської віньєтки

Нещодавно на нижній полиці книжкової шафи потрапив у поле зору випускний університетський фотоальбом. На зеленій ледериновій обкладинці потемнілою бронзою надрукована повна назва рідного вузу і факультету, роки навчання у виші. Перегорнувши першу сторінку з власним портретом 22-х років, я довго розглядав віньєтку з двадцятьма портретиками викладацького складу.

З частиною наставників випало мені ще десятиліття зустрічатися і спілкуватися — в редакціях газет, у видавництві «Маяк», у спілці письменників. А от з доцентами Кузякіною Н. Б. і Флоровською О. В. після випуску не було очних зустрічей. Не мав нагоди чи причини бодай для короткого контакту, ані в студентську пору, ані пізніше, з ректором ОДУ ім. Мечникова професором Юрженком О. І. Але саме про них хочу повести мову, бо ж їхня доля привертає суспільну увагу саме тепер, у ХХІ столітті.

Наталя Борисівна Кузякіна читала лекційний курс української літератури (певного періоду) і, здається, на третьому курсі вела в групі семінар по творчості Лесі Українки. Через старосту запропонувала перелік тем — за кількістю студентів в групі. Я чомусь загаявся, тож одержав єдину ніким не вибрану тему. Вона мені не сподобалася... І от викладач проводить презентаційну пару, дізнається про мою незгоду.

— Гаразд, Глущак, можете перейти в інший семінар. Однак вам доведеться цю пару провести у своїй групі. Потім разом підемо в деканат, щоб погодити ваше переміщення.

Далі Н. Б. провела своєрідне тестування однокурсниць (гендерну більшість на всіх філологічних факультетах): чим зацікавила вибрана тема, як буде кожна готуватись до написання реферату? Ненав’язливо підказувала, що прочитати з допоміжної літератури. «Не бійтесь висловлювати власні судження, навіть сумніви».

І раптом Кузякіна звернулася до мене.

— Я пропоную вам самому сформулювати тему реферату. Сподіваємося почути її в цій групі за тиждень.

На все життя запам’ятався мені цей педагогічний прийом — без менторської зверхності, заохочуючи до самостійності думання, пошуку, вірогідних дискусій. А незабаром почув від керівника семінару ще й похвалу за те, що «вилущив» тему не з текстів критиків, а з драм Лесі Українки.

Після розвінчання культу особи Сталіна літературна критика ще десятиліття виконувала роль незмінної почесної варти побіля ідеологічної кумирні методу соціалістичного реалізму. Рішуче почала звільнятися від догматичних шорів творча молодь — поети, художники, а також літературознавча зміна: Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Віктор Іванисенко, Василь Стус, Іван Світличний. Безстрашною амазонкою на ниві українського театрознавства послідовно утверджувалася Наталя Кузякіна. Безкомпромісна дослідниця, глибокий аналітик текстів п’єс і їх театрального втілення мала ще й провіденціальну здатність прочитувати долі і твори драматургів на тлі історичних реалій та віднайдених документів.

Більшу частину творчих сил і життя Н. Б. Кузякіна присвятила реабілітації питомої художньої вартості українських драматургів і театрів від 1917 року до середини ХХ століття. За це її змушували міняти місця роботи, організовували адміністративні нагінки і публічні шельмування. Докторську мистецтвознавчу дисертацію вона захищала у Москві, а у 1973 році змушена була переїхати вже з Києва до Санкт-Петербурга (тоді Ленінграда). Але й там зосереджувалася на українських пріоритетах, зокрема на основі оприлюднення і фахового коментування документів про масові репресії сталінщини, зловісного гулагівського табору на Соловках.

Наталя Борисівна померла 22 травня 1994 року. Але похоронили її не в місті на Неві, а у Києві, на Байковому кладовищі. 24 травня у «Вечерней Одессе» з’явився некролог, написаний моїм однокурсником, редактором газети Борисом Дерев’янком. Він з повним правом висловив думку тих, хто в 50—60 роки навчався на філфаці в Одеському університеті: «Ведь для многих из нас она не просто открыла неисчерпаемо глубокий мир украинской литературы второй половины прошлого — начала нынешнего века, но помогла осмыслить его в контексте общеевропейского, мирового литературного процесса, разбудила интерес ко многим умалчиваемым официальным литературоведением того времени именам... Долг живых — вернуть в Украину ее труды, издать их, дать им возможность работать на день сегодняшний и завтрашний».

Ми поминали Наталю Борисівну в редакторському кабінеті. На столі лежала підшивка «Вечерки» за жовтень 1987 року — трьома великими подачами газета знайомила читачів з ексклюзивною статтею Кузякіної «Микола Кулиш в Одессе».

Я показував Борисові книгу Н. Б. «П’єси Миколи Куліша». Залізна леді театрознавства завжди тримала на належній відстані панівну ідеологію. Перша ленінська цитата в цій монографії з’являється лише на 150 сторінці: і це дозволяла собі дослідниця 1970 року — якраз у соту річницю з дня народження вождя. Ми з Борисом міркували, що офіціоз не наважувався обізвати її, етнічну росіянку, українською буржуазною націоналісткою. Але у 1973-му, коли Кузякіна змушена була покинути Київ, влада могла звинуватити в антирадянській діяльності, — в Україні якраз пройшла хвиля арештів інтелігенції.

Натепер про Н. Б. Кузякіну чимало цікавого можна знайти в Інтернеті. Кілька років тому її учениця, нині доцент Одеського національного університету ім.. Мечникова Валентина Саєнко видала книгу-ретроспекцію, яка віддає належну шану дослідниці української драматургії буремного ХХ століття.

Викликає почуття обурення, як невдячно ставляться до пам’яті про Кузякіну в письменницькій організації. У другому томі антології «Одеське літературне віче», де поряд з прозою подані зразки літературознавчих праць Григорія В’язовського, Івана Дузя, Михайла Левченка, Андрія Недзвідського, Євгена Прісовського, Василя Фащенка, про їх колегу, Наталю Борисівну, навіть не згадано... Три з чотирьох причетних до укладання антології виявили нікчемну необізнаність, ці анальфабети не змогли навіть розмістити персоналії в алфавітному порядку. Але яке затьмарення найшло на Григорія Зленка, котрий досконало знав літературну одесику? Адже Н. Б. стала членом спілки письменників саме тоді, коли працювала на Одещині. Соромно.

На згаданій фотовіньєтці портрети доцентів О. В. Флоровської і Н. Б. Кузякіної розміщені поряд. Ці красиві жінки і в житті дружили — єднали по-різному непрості долі. Ольга Василівна — з добре відомого освіченим людям роду Флоровських, яких з часів Леніна і Дзержинського переслідували. Завжди гранично коректна, стримана, з серпанком тривоги і суму в карих очах, вона гаразд відчувала увагу спецслужб. Тож коли Кузякіна вимушена була перебратися до столиці України, її подруга переїхала до Кишинева, покинувши стіни вузу, котрий закінчили і вона, і її батько — медик Василь Васильович Флоровський.

Багато про що свідчить виразно «совкове» закінчення розлогої публікації в університетській багатотиражці в першій половині 1997 року про Флоровського (у перекладі з російської. — А. Г.): «Якщо у двадцяті роки одесити добре знали В. В. Флоровського, то в наступні роки його забули. Навіть Ольга Василівна Флоровська, рідна донька хірурга, народжена у січні 1924 року і викладачка Одеського і Кишинівського університетів, мало що пам’ятала з розповідей матері про батька, хоча багато могла б дізнатися від свого дядька Антоніна Васильовича, якби побажала його відвідати під час туристичної поїздки до Златої Праги...».

Небагато питань викликає отаке копання в чужій долі. Звідки автор доконечно знає про незустрів племінниці й дядька? Від «пильних очей», які завжди супроводжували радянських туристів за рубежем? Нарешті, чи знає дописувач, що відмий поет і прозаїк, майбутній Нобелевський лауреат, у 30-і роки їздив на конгрес до Парижа, але батька-емігранта в одній з європейських країн не навідав. Бо заплатив би за це свободою або й життям.

І нарешті про центральну фотографію на випускній віньєтці — ректора університету, професора Олександра Івановича Юрженка. Мені не випадало спілкуватися з ним, в студентські роки бачив його кілька разів здалека. Лише на початку цього року я прочитав книгу «Персональна справа № 88» одеських істориків Григорія Гончарука та Лілії Іваніченко. Ця строго документована праця — свідчення про антигуманну практику тоталітарного радянського режиму щодо оцінки праці й досягнень справжніх вчених про використання з неправедною метою як владно-партійних інструментів, так і захланних інстинктів кар’єристів, пристосуванців, заздрісників.

На давньому колажі університетських викладачів є представники обидвох діючих тоді таборів. Настав час назвати імена чесних вчених, відновити їх репутаціі і назвати тих, хто їх травив і організовував гоніння.

Анатолій Глущак



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

25.07.2016 | Громадянин
Хочу сказати, що і зараз є гоніння, цькування, переслідування... Плітки і бруд розповсюджують нездари без моральних принципів.
Поиск:
Новости
21/09/2020
С 21 сентября по распоряжению Кабмина действует новое эпидемическое зонирование...
21/09/2020
По информации Одесского областного лабораторного центра МОЗ Украины, на утро 21 сентября в Одесской области зарегистрированы 11 609 случаев COVID-19. Из них 4741 человек — жители Одессы...
21/09/2020
В минувшую субботу начались испытания: инженеры Пассажирской канатной дороги будут проверять различные технические параметры и испытывать новую кабину с грузами...
21/09/2020
Все запланированные на 26 сентября мероприятия по случаю дня города в Южном перенесли из-за эпидемиологической обстановки...
21/09/2020
Скоро в центральной части города появятся подземные контейнеры для мусора по типу тех, что установлены на Приморском бульваре. Об этом стало известно из тендеров, опубликованных на площадке Prozorro...
Все новости



Архив номеров
сентябрь 2020:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30


© 2004—2020 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.037